Ключко Анна Іванівна

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Анна Франко-Ключко
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії

Анна Іванівна Ключко (з дому — Франко; 9 серпня 1892 — 24 квітня 1988, Торонто) — українська письменниця, мемуаристка, публіцистка. Донька Івана Франка.

Цитати[ред.]

«Одіссея мого життя» (мемуари)[ред.]

Зі спомину-вступу «В лісах Карпатської України»[ред.]

  •  

Від західної півночі, від джерел ріки Попраду – найдальшої границі між Україною і Польщею, тягнуться могутні верхів’я Карпат, що, знижуючись до полудня, широким півкругом доходять до полудневої Буковини, – границі з Румунією. Більша частина Карпат лежить на українських землях і тому ми слушно звемо їх нашими горами. Проте вони були і знаходяться в руках окупантів і поневолювачів нашого народу. Довгі віки були вони розділені границею немов чорною гадюкою. Північна сторона гір належала до польських займанців, полуднева до мадярських[1].

  •  

По лісах в мальовничих околицях, часом навіть серед глибокого пралісу, були побудовані павільйони для мисливців, що приїздили на полювання.
За мадярської окупації Карпатської України такі полювання були великою подією для цілої округи. До двора властителя маєтку з’їжджались вельможі і високі урядники з Будапешту, й також аристократи з околиць і більших міст[1].

  •  

Коли владу перебрали чехи, багато дечого змінилося. Щоправда, закону про охорону рогатої звірини не змінено і далі, на наказ нового директора маєтку охороняли лісничі і побережники. Але на полювання не приїздили вже магнати і титуловані особи і, хоч директор влаштовував сезонні полювання, але вони були тільки незначним містком на давні часи[1].

  •  

Ранньою весною, коли починав топитися сніг, коли зелена травичка і перші весняні квітки розпускали свої ніжні паростки і пуп’янки, а згодом підносили свої ніжні головки до теплого сонячного проміння, в той час у ясному небі з’явився перший рій перелітних птахів валюнків. Перед ними був довгий і важкий переліт через могутні хребти Карпат, де шаліли ще північні зимні вітри, де ще знімалась хуртовина зі снігом.
Вони знижували свій лет, щоби сісти на полонинах Підкарпаття, відпочити і набрати сил до дальшої дороги[1].

  •  

Прилинули чарівні спогади з дитячих літ. Здавалося, що ми в зачарованім царстві. В гущавинах лісу причаїлись мавки, а з глибоких ярів, немов на баских конях, виїздять на хвилях сріблистого туману таємничі постаті лісовиків. На залиту сяйвом місяця поляну ось-ось вийде з-поміж білих берізок і гілляк ліщини пишна царівна з зоряним серпанком. На її шовкове волосся падатимуть самоцвіти.
Свершки цвірінькали монотонно в травах, з-під корчів світились блискучі оченята зайчика чи може лисички. Над нами ярко блистіли зорі. Тут і там зірветься зірка і світляною дугою зникає за горою[1].

  •  

Їдемо наввипередки з вітром. Сонце припікає, різкий вітер палить лице. Відчуваємо розкіш скорої їзди. Вправна рука лісничого сповільнює хід дрезини на закрутах, осторожно об’їздить небезпечні місця. Впиваємось чарівним гірським повітрям. Краєвид, немов в калейдоскопі, що хвилини міняється, а ми на хиткім вагончику летимо, не їдемо, все далі вниз[1].

З частини І. «З Києва до Берліну»[ред.]

  •  

Київ. Кінець, чи радше початок кінця. Кінець великих подій, змагань, геройських боїв, безконечних кривавих жертв і безіменних могил, які виростали по безмежних полях, містах і селах України, а потім так само зникали безслідно, згладжені вітрами дощами і – ворожими руками.
Війська Директорії уступали в геройських боях все далі і далі на захід, маркуючи п’ядь за п’яддю нашу рідну землю трупами ворогів і оборонців рідної батьківщини. Не було кому ховати, товариство не мало часу, щоб зібратись на чесні похорони, не йшли за домовиною рідна ненька, дружина, сестра, родина і сусіди. Там, де впав стрілець за рідну землю, віддаючи їй останню каплю крови, лежав без жодних похоронів. Лиш трави схилились жалібно над ним, закриваючи бліде його лице, ранні роси тихою прохолодою падали на зболіле тіло, а тихий вітер колисав до останнього сну[2].

  •  

Наш поїзд Місії Українського Червоного Хреста, сформований з наказу Директорії під керівництвом д-ра Іллі Холодного для допомоги українським полоненим в Німеччині, складався з 60 вагонів і двох льокомотив. Вагони, здебільша товарові, були наладовані різним добром – харчами і білизною.
Під опікою голови Місії находилась залізом кована скриня, наладована українськими грішми і долярами. Про її величину і обсяг ходили фантастичні слухи поміж нами, але в дійсності ніхто цієї скрині не бачив. Більша частина грошей призначалась на закуплення ліків для України. Їх згідно з домовленням д-р Х[олодний] мав завести після закінчення праці Місії до Києва[2].

  •  

З Києва ми виїздили на поспіх в товарових вагонах, пристосованих для перевозу вояків, тобто в т. зв. «теплушках». Це були великі вагони. У три поверхи стояли ліжка, а по середині стояла досить велика піч. ЇЇ треба було пильнувати день і ніч, що ми й робили по черзі. Кожного ранку приносили кип’яток. Коли це було в дорозі, то прямо з льокомотиви. На сніданок і вечерю – сухі харчі, видавані нам з магазину поїзду пайками, а на полудне – звичайний смачний борщ, приправлений сушеною яриною[2].

  •  

В першу чергу створилась співацька група, бо як же, щоб українці обійшлися без цієї розваги. Кожний мав гарний голос і любов до рідної пісні. Показалося, що д-р Криницький забрав із собою гітару, а д-р Іскра знав багато пісень. Слухати й співати сходилися всі, хто тільки міг вміститись в малім купе.
Жіноцтво взяло на себе обов’язок господинь. Мені особливо було приємно готовити сніданки, чи холодні закуски для вечері. На імпровізованім столику, закритім гарною вишиваною скатертю, розкладали їжу, подавали чай, стараючись у життя, повне тривоги й непевности, внести хоч трохи домашнього тепла і вигоди[2].

  •  

Військо і уряд докладають усіх зусиль, щоб вдержати фронт та прогнати ворога.
Проходжу здовж вагонів, шукаючи знайомих лиць. На одну мить через отворені двері бачу полк. Є. Коновальця, нахиленого над мапами при столі. Обличчя сіре від утоми, немов закам’яніле в незламній волі. Іду дальше.
Стільним кроком проходить попри мене от. С. Петлюра зі своїм штабом, прямуючи до вагону Коновальця.
Стрічаю знайомих. Не розпитую, тільки вітаюсь. Їх лиця й очі говорять самі за себе. Задержуюсь на розмові з братами Дідушками, д-ром Рихлом[2].

  •  

Я і д-р Ключко, користаючи з прекрасної, хоч дуже морозної погоди, вийшли з поїзду, щоб подихати свіжим повітрям.
Був наказ не відходити далеко від поїзда. Ми йшли залізничним трактом, маючи постійно на очах наш поїзд.
Біленький незайманий сніг поскрипував під ногами, легені набирали чистого повітря. Ноги легко несли нас все дальше і дальше від поїзда. Хотілось іти без стриму, назад до рідного міста – Києва, привітати золотоверхі храми Божі, ступати добре знаними вулицями, вітати любих, незабутніх друзів…
Та Київ не наш, насильно вирваний відвічним ворогом – москвином[2].

  •  

О, рідна земле, яка ти сьогодні льодово-зимна, непривітна. Але прийде час, зацвітеш розмаєм весни, висока тирса закриє ласкаво могилки стрільців, а може тільки незакриті землею кістки. Розкішний запах цвітів розвіє запах крови і пожарів. Ніжною зеленню степів і ланів зцілить заподіяні війною рани.
Кохана Україно, хто ж буде любуватися твоєю відновленою красою, хто буде зривати волошки з-поміж золотистої пшениці? На чиї молоді голови посипляться ніжні пелюстки вишень і яблунь?
Чи ж нам до віку прийдеться тільки згадувати і тужити[2]?

  •  

Через Самбір наш поїзд зближався до Сколього, а там до Сянок на границі з Мадярщиною.
Ще раз ми вийшли з поїзда, щоб попрощати рідну землю. Чи надовго?…
Невеличка наша група вийшла з купе, прямуючи на невисоку гору, де стояла церковця.
Вже відчувався подих весни. Сонечко пригрівало. На горбах несміло зеленіла трава, хоч в галявинах виднів ще поволі таючий брудний сніг. Земля тільки що звільнилася від снігу. Місцями була розмокла і грузька. Було замітно, що ми вже звернули на південь, але наші погляди зверталися на північ і схід – до рідних людей, до рідних піль[2].

  •  

Молода українська держава була залишена на власні сили. Її сини кривавились у нерівному бою з московською червоною навалою і польськими захватчиками. У той самий час, коли ми проходжувались безпечно по вулицях Будапешту, там далеко в Києві ганялись дикі орди по вулицях за новими жертвами.
Вся принада і краса мадярських міст показалися нам тим більш чужими, бо ми бачили в уяві наші міста і села, руйновані, палені, безчещені[2]

  •  

Наша подорож до Берліну тривала три місяці замість три тижні, як було в пляні. Київ покинули ми зимою під завиванням вітру і свисту куль, а приїхали до Берліну, коли розцвітала там весна. Життя в місті йшло своїм нормальним темпом. Мешканці поспішали нині так, як і вчора, на працю, в кіно, в ресторани. Якось дивно і непривично було нам[2]

З частини ІІ. «З Берліну до Ужгороду»[ред.]

  •  

Я залишалася працювати в маленькій канцелярії Місії. Тут працювало кілька осіб. Цікавим типом була колишня російська аристократка з Петрограду. Ми, українці, не раз вступали з нею в суперечки, чого вона дуже не любила. Вона мала колись великі маєтки на Україні і на тій підставі твердила, що вона також українка, хоча ані не говорила по-українському, ані не симпатизувала з українським рухом[3].

  •  

Мене не смутив той факт, що моє весілля було скромне. Тільки серце боляче стиснулося на згадку про батька і маму. Їх не було разом зі мною. Мій бідний тато не дожив тієї хвилини, коли я мала вже змогу взяти його під нашу опіку і дати йому все те, чого він самітний і немічний в послідні роки свого страдницького життя потребував. Залишилася одверта і болюча рана на все життя[3].

  •  

Гори Саксонії не мають дикого маєстату швайцарських Альп – стрімких, уривчастих скалистих верхів, покритих вічним снігом і льодовиками.
Їх лагідні верхи покриті шпильковими лісами, навівають на душу лінивий спокій. Лише в самім центрі цих гір випружуються вищі шпилі. Їх форми фантастичні. Знечев’я, десь із закруту підноситься гора, немов старинний замок з кружганками і галеріями. Тут же за нею велике плято з накопиченим на ньому камінням різних форм, то знов же, немов гігантський міст, нависла понад глибокою пропастю скеля[3]

  •  

Малосвідомі вояки підпадали під вплив брехливої комуністичної агітації, повної облудних лозунгів. У всіх було одне спільне бажання: «додому», а хто їх туди кличе – це для несвідомих було байдуже. Група свідомих українців при допомозі членів нашої Місії розгорнула освітньо-виховну працю серед полонених. Але, на жаль, ні Місія, ні український консулят не могли допомогти їм у сповненні їх головного бажання – повороту на вільну батьківщину[3].

  •  

В той час вразила мене одна думка своїм контрастом: як би зреагувала ця тисячоголова машина – «Вертгайм», де все проходило точно за пляном щодо мінути, на хаотичні події, що відбувались там у нас на Батьківщині. Дві, як здавалося, противні речі: там війна, недостача всього, найконечнішого, непевність життя і свого посідання, – а тут упорядкованість, спокій, запевнений завтрашній день[3].

  •  

Ми всі вірили, що виїхали на короткий тільки час – декілька місяців, може на рік-два. Ми ж не були втікачами, а члени різних місій, що репрезентували самостійну українську державу.
Ми мали свої консулярні місії в Німеччині, Італії, Франції, Австрії, Англії, Данії, навіть у Мадярщині, й були впевнені, що вони не тільки доб’ються нашої держави – нав’язання дипломатичних зв’язків, але також допомоги, що була так болюче потрібна. Здавалося нам, що вона ось-ось наспіє[3].

  •  

Настрій був піднесений. Ми всі ще думали наївно, вірили, що німці чи другі народи допоможуть нам у боротьбі проти большевицької Москви.
З часом ми побачили, що тільки віра у власні сили і внутрішне бажання цілого народу зможуть освободити Україну від грабіжників і насильників[3].

  •  

Вістки з України доходили до нас скупо. Тільки час-до часу потрапляв до рук лист чи часопис з якоюсь новинкою. Над Україною шаліла грізна хуртовина війни. Ми не раз питались самі себе, чи це справді ми ті самі, що ще недавно були серед кипучого бурхливого моря, а нині живемо тут в закутині Німеччини. Чи маємо право на оце наше безжурне життя?
Прийшов лист від брата Петра з Відня. Йому прийшлось залишити розпочате з друзями велике діло розбудови літунства коло Красного і стати одним із численних примусових еміґрантів з Галичини. Прийшов лист від мами зі Львова, де панували знов поляки. Мама і брат просили допомоги[3].

  •  

Тим часом на Україні діялись страхіття. Це вже не була війна. На Україну сунули дикі орди московських варварів. Вони нищили, грабували, палили майно, насилували жінок, мучили і вбивали невинних людей. Чи могли встоятись наші війська залишені без допомоги перед перевагою ворога? Прийшлося їм відступати на Захід. Менші з’єднання йшли в партизанку.
Лютий ворог приносив з собою руїну. Чорна намітка жалоби затягалась над Україною, закриваючи безвинні жертви, кров і попелища[3].

  •  

З малим сином на руках проходили ми востаннє вулицями Берліну. Треба було поробити послідні закупки, щоб позбутися німецьких марок, які за границею майже не мали ніякої вартости. Показалось, що й в Берліні їх вартість невелика. Але це все було нам байдуже. Нині всі думки і старання були звернені на нашого маленького сина Тараса. Ми везли його на скитальщину в цілком незнані нам умовини життя. Чи зможемо дати йому забезпечення[3]?

  •  

Ми щиро прощали нашого дорогого голову д-ра Холодного, що був для нас немов батько. Він вивіз нас з Батьківщини серед лютої війни і дав нам змогу під опікою Місії спокійно прожити два роки. Ми жаліли за ним, як за батьком, і гляділи на нього з подивом і безмірною пошаною. Він вертався на Україну не як приклонник окупаційної влади. Свій обов’язок і додержання слова владі УНР він ставив вище понад особисту безпеку.
Він оставив в наших серцях теплоту рідного краю, а його постать стоїть і нині нам перед очима як взір бездоганної української людини.[3]

З частини ІІІ. «З Ужгороду до Відня»[ред.]

Підрозділ «Д-р Ключко і його лікарська практика в Довгім та окрузі»[ред.]

  •  

В селі Березниках, найбільш віддаленому від Довгого, далеко в горах населення жило в неймовірній нужді. Малі хижі – переважно одна кімната і сіни. Велика курна піч наповняла курним димом цілу хижу, до того задуха від людських тіл і запах їжі затроювали повітря цілій, нераз численній родині. Під весну до хижі приносили ягнята, козлята, часом телятко або порося, щоб у стайні чи малому хлівчику не померзли серед морозної ночі. Під печею в кутку звичайно сиділа квочка на гнізді. Діти брудні, худі, з великими животами, одіті в брудне лахміття. Поміж ними нерідко каліки[4].

  •  

Дорога в напрямі до Хусту вела поза тартаком, підходила терасами під високу гору, звану Ділок. Це властиво був ланцюг гір, що стояв впоперек дороги на пограниччі двох кітловин, окружених високими горами. Щоб дістатися на сам верх Ділка, треба було їхати крутими серпентинами та такими ж серпентинами з’їздити знову вниз по другім боці верхів’я. Проїхавши широкою долиною, треба було підійматися на ще вищу гору ще більш стрімкими серпентинами[4].

  •  

Д-р Ключко і учитель простими і зрозумілими словами пояснювали людям страшні наслідки віспи і конечну потребу щеплення. Ті лекції повторяли щонеділі і це помогло. Коли настав урядово назначений час щеплення, то з найдальших закутин несли і вели матері чистенько помитих і святково прибраних дітей. Лікар на цім не скінчив. Він пішов на віддалену гору, де, як він довідався, була ціла оселя і там відбув щеплення дітей[4].

  •  

Для мене, що вже протягом Першої світової війни працювала в Києві як медсестра, співпраця з чоловіком приносила багато нового, цікавого, що поширяло моє знання в широкій практиці. Мені приходилося давати першу поміч хворим та пораненим у відсутності лікаря. Я пройшла з ним курс, як охороняти себе і дітей перед заразливими недугами.
З другого ж боку лікар мав у мені сталу і невтомну помічницю, він мав з ким поділитися думками, мав з ким обговорити той чи інший випадок, мав завжди уважного слухача і рад був почути мою думку. А в хвилини перемучення, знеохоти, а часом розчарування знаходив у мені піддержку і заохоту до дальшої праці[4].

  •  

За ініціятивою Масарика, на взір Америки, засновано під головуванням доньки Масарика, Аліси, Ліґу для боротьби з недугами. Ця Ліґа одержала великі фонди від держави. Вона закладала амбуляторії по Словаччині і Карпатській Україні. Це була неоцінена реальна допомога для нашого населення.
По закінченні своєї праці Комісія зарядила невідкладну акцію. До диспозиції чоловіка прислали велике число ліків, різнорідних щеплень та інструментів (мікроскоп). Жандармерія, нотаріяльний уряд і школа дістали доручення співпрацювати і допомагати лікареві в боротьбі з недугами. Лікування було безплатне[4].

  •  

По селах закладають читальні «Просвіти», молодь стала більше ходити до шкіл. Багато їде дальше вчитися до Ужгороду, Хусту, Берегова, а звідти на високі школи до Праги, Братислави. Приносять нові вісті, нове життя віщують. У хатах ведуться розмови. Туди заходять учителі на розмову, радять, як лиху зарадити, як народ піднести, до одної громади згорнути. Книжки читають про свою батьківщину. Студенти з високих шкіл не цураються простого народу, не виносяться понад своїх батьків, вони щиро допомагають прозріти своїм братам[4].

  •  

Вже з кінцем 1938 року, немов з-під землі, з’явилися на Карпатській Україні січовики. Вони проходили від села до села освідомлювати народ вічами, рефератами, піснею, проповідували правду України, а коли прийшов слушний час, рушили до Хусту, але не самі. Вони вели з собою сотні і тисячі юнаків. Величава дефіляда перед майбутнім президентом дала почин до здвигу цілої Карпатської України.
До Хусту стали напливати інтелігенція, робилися приготування до виборів[4].

  •  

Організувалася місцева Січ. Хлопці з захопленням ходили на вправи. Багато з них відбуло вже військову службу й знало вояцьке діло. Ті взяли провід у свої руки. Всі вони проголосували одноголосно: «Дайте нам тільки зброю в руки, і ми будемо охороняти нашу Карпатську Україну від мадярів і від чехів. Нога їх тут більше не ступить».
До мене приходили вчителі. Я давала їм поради, директиви й летючки, привезені чоловіком з Хусту. Я читала з їх лиць ентузіязм і щире захоплення[4].

  •  

Пахло весною. На всіянім зорями небі пролітали ключами журавлі і гуси, передвісники весни. І в нас приходила радісна весна – відродження Карпатської України.
На площі гудів народ. Січовики вдержували порядок. Ще ніколи не було тут такого свята. Приїхали вчителі з тільки-що відкритої гімназії. Головним промовцем був селянин з Білок, Ігнатко, – свідомий, інтелігентний, начитаний. Він увійшов в історію Карпатської України як провідник національного відродження Іршавщини (Іршавська округа з її 50 тисячами населення) – посол до першого сейму Карпатської України[4].

  •  

Ніч була темна, холодно і тьмяно блистіли зорі на небі, потягало весняними запахами лісу. Ми йшли під сторожею озброєних по зуби людей спершу вузькою покрученою стежкою поміж деревами один за одним. Тільки спереду і ззаду миготіли світла смолоскипів. Згодом ми вийшли на полонину, іти було легше і дорога була нам добре знана. Окружила нас сторожа, яких 20 людей. Пройшовши полонину, нам прийшлося сходити стрімко в долину. Кожний шукав вигіднішого ґрунту під ногами. Я незамітно наблизилась до сина, шепнула йому: «Не відходи від сторожі, держись котрогось з них, бо як би вони надумали стріляти, то на своїх стріляти не будуть»[4].

  •  

Вранці наступного дня відчинилися двері і я побачила в них коменданта січовиків. Він прийшов з рушницею в руках, щоб перебрати над нами сторожу. Побачивши мене, його рука відрухово потягнулась угору, уста отворились, щоб вимовити таке дороге дотепер привітання «Слава Україні», але ж знову закрились. Він зніяковів і якесь недовір’я промайнуло на його лиці. Я приязно усміхнулась до нього і, кивнувши головою, відійшла. Він не потребував боятися, що я його зраджу[4].

  •  

На двірці у Відні стрінули нас утікачі, що прибули сюди скорше з Ужгороду і Берегова. Пані Тисовська, обіймаючи і цілуючи мене зі сльозами в очах привітала мене словами: «Як ми радіємо, що вас бачимо. Тут рознеслася вістка, що вас усіх забили».
Приїжджали все нові поїзди і я постійно виглядала чоловіка, журилася за нього. Проминув, мабуть, місяць, як дали мені знати, що приїхав поїзд з полоненими з концлагеря. Я побігла на станцію. Полонених везли з усіма почестями до границі в запльомбованих вагонах під озброєною сторожею. Між іншими вийшов і мій чоловік. Він непомірно здивувався, коли побачив нас і почув, що ми щасливо вибрались з Довгого[4].

  •  

Минуло двадцять років. Нам не судилося повернутися назад у звільнену батьківщину. Не на схід, а на захід вела наша дорога. На нову скитальщину, щоб знову зачинати нове життя, наново зачинати працю на кусник хліба, бо все забезпечення пропало, мов дим.
Але це нас не прибило. Цих двадцять років ми жили повним життям, змістовним і корисним для нашого народу. Ми працювали для нашої родини. З праці в Довгім ми вийшли багаті досвідом і життєвою мудрістю[4].

  •  

Чеський народ наскрізь демократичний, подібно як і наш. Він теж втратив був свою аристократію, яка зденаціоналізувалася, відреклася свого народу. Знімчилася, як наша спольщилася або змосковщилася.
Чехи – народ практичний, промисловий, витривалий. Своєю систематичною працею та спротивом наступові ворога міг би бути не тільки помічником, але і вчителем для нас. Міг би дати значну підтримку в наших самостійницьких змаганнях, коли б визбувся загребущих апетитів на Карпатську Україну[4].

  •  

Співжиття було б можливе, як би не той панславістичний дурман, інспірований Москвою, орієнтація на «старшого брата». Треба сподіватися, що тепер чехи нарешті вилікуються з москвофільського дурману.
Ось германські чи романські народи – в них немає і сліду якогось «фільства». Кожний з них живе самостійно, розвивається самостійно. І не зазіхає на чуже поле й чужу хату. Чи не може подібно бути й між словʼянськими народами[4]?

Про Анну Ключко[ред.]

  •  

У мемуарному спадку Анни Франко-Ключко абсолютно незнаними для нас залишилися її спогади під назвою «Одіссея мого життя», які за своїм обсягом не поступаються книзі «Іван Франко і його родина». На жаль, спомини «Одіссея мого життя» не вийшли окремим виданням, а загубилися на сторінках тогочасної преси. Друковані вони були упродовж майже цілого 1959 року (зокрема, з 21 березня до 5 грудня) від номера до номера у канадській щотижневій суспільно-політичній газеті «Гомін України». Ці мемуари є важливим свідченням жінки-очевидиці тих історичних процесів, які відбувалися з українцями в Україні і поза її межами упродовж 1919–1939 років[1].

  Наталя Тихолоз
  •  

Прикметно, що спомини «Одіссея мого життя» Анна присвятила своєму чоловікові Петрові Ключку. Очевидно, писані вони були до 10-ї річниці від його передчасної смерті, що сталася 22 грудня 1948 року у Зальцбурзі (Австрія). Пам’ять про свого чоловіка Анна берегла так само, як пам’ять про свого Батька. Зрештою, завдячувала Петрові Ключку не лише тим, що була з ним щасливою, а й тим, що саме він стимулював її до написання споминів про батька «Іван Франко і його родина» і усіляко підтримував розвиток її творчих нахилів як мемуаристки і письменниці[1].

  — Наталя Тихолоз
  •  

Емоції українки, що покидає рідний край, психологічний стан емігрантки, повернення на рідну землю, на якій щоразу доводиться виборювати собі право бути українкою... – усе це прожила донька Франка у першій половині ХХ століття! І усе це проживає сьогодні багато українок і українців знову – у столітті ХХІ-му. Читаючи ці спомини Анни Франко-Ключко, дедалі більше усвідомлюємо, що українсько-російська війна з Московією триває не одне століття і щоразу нівечить долі усе нових і нових поколінь[1]...

  — Наталя Тихолоз

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg