Калія Пападакі

Калія Пападакі

Калія Пападакі — грецька письменниця, сценаристка. Лауреатка Літературної премії Європейського Союзу 2015 року за роман «Дендрити» («Dendrites»).

Цитати

Герой мого роману перетнув Атлантику з найкращими надіями, доклав до них свою працю, але не здобув того, про що мріяв. Ні, він не опинився на дні, але його заробітки ніколи не дорівнювали тим, на які він сподівався. — Про книжку «Дендрити» («Dendrites», 2015)

Дорослішання має багато спільного з мистецтвом. Коли ви працюєте над чимось таким, що містить у собі елементи метафізики, то ви ніколи не дорослішаєте.

Другий локдаун виявися пеклом, тому що у багатьох накопичилася ціла гора роботи. Замість того, щоб мати 8–10-годинний робочий день і час для відпочинку, люди отримали нескінченний робочий процес. Пандемія погіршила наше становище, бо тепер ми увесь час працюємо. Зникає ота невидима стіна, виправдання для нашого відпочинку. Раніше після роботи люди мали вільний час, збиралися з рідними й друзями тощо. Сьогодні ж більшість із нас пристебнуті до комп’ютерів, і видається, що ми стали їхнім доповненням.

Дуже часто нас збивають із ніг завищені очікування. Коли мрія штовхала вперед, докладали багато зусиль, але не сталося так, як гадалося — такий стан веде до колапсу. Я розповідаю про людей, які потрапили в пастку своїх очікувань, про міста, які давали їм надії, але не давали можливостей для їхньої реалізації. В Америці є дуже багаті міста, які з плином часу, в ході деіндустріалізації, коли виробництва почали виносити, скажімо, до Мексики, стали привидами. Погляньмо, приміром, на Детройт, де замість економічного дива маємо бідність, проституцію та колапс. Подібних прикладів чимало, і всюди сталося одне: прийшла бідність, бо промисловість і виробництва пішли з тих міст кудись за американські кордони. — Про книжку «Дендрити» («Dendrites», 2015)

Змінилися технології, але спосіб оповіді лишився практично однаковий, бо не змінилися тривоги, страхи та війни. Можливо, якісні показники життя різняться, але суттєві елементи лишаються однаковими. Саме з цієї причини історії ніколи не помруть, і людям завжди буде що розповідати.

Історій довкола нас вистачає, важливо знайти власний письменницький стиль. Ось у чому полягає завдання кіно та літератури. Історії — всі вони ось тутечки, поряд із нами. Важливо їх узяти та показати у свій, авторський спосіб.

Коли лишаєшся сам на сам з екраном комп’ютера, почуття спільності зникає, натомість виникає відчуття покинутості. Сьогодні люди не читають, а дивляться «Ютуб». Читання товстих книжок не для них, бо вони швидко втрачають терпіння та здатність концентруватися на тексті. Усі хочуть результату швидко: клацнув — і все, не потрібно гортати сторінки, запам’ятовувати, хто з героїв і чому зробив.

Мені подобається сучасність і кортить досліджувати, яка вона. Подобається відкривати про неї певні речі й глибше її розуміти. Не підходжу до нашого часу з позиції якихось упереджень, а починаю з нульової точки та паралельно відкриваю для себе певні речі, як це роблять мої герої. Інколи результат досліджень змушує мене глибоко здивуватися й запитати, як те чи інше явище чи подія могли статися. Тому, власне, не варто братися за дослідження реальності, якщо стартова точка для цього — ваші власні упередження.

Мистецтво є грою, література також, тому вам треба завжди лишатися в душі молодими, але поряд із цим — дорослішати у своєму реальному житті. Митці ніколи не старіють, бо те, що вони роблять, — це постійна гра.

Мистецька творчість, зокрема літературна, вимагає високих витрат енергії, а саме вона дає можливість своєму творцеві назавжди лишатися молодим. З одного боку, це ситуація, сповнена світла, але водночас і темряви. Мистецтво — це завжди гра з темрявою та світлом.

Мій головний герой опинився ув’язненим, спійманим у пастку американської мрії. Він став ніким і нічим. У моїй книжці йдеться про таких людей, як цей герой. У часи великих історичних подій та випробувань люди зазвичай гуртуються, щоб вижити. Маленькі речі, спогади часто руйнують родини. Мій роман — саме про спогади, які лишать по собі відбиток, про питання належності, рідної місцини та, власне, про належність до міста, країни й так далі. Саме тому я вибрала таку назву — «Дендрити». З грецької слово «дендро» перекладається як «дерево». — Про книжку «Дендрити» («Dendrites», 2015)

Мій роман — це не літературна сага, а радше сімейний роман. Тому в цьому випадку дендрити — це родинне дерево. Поряд із цим дендритами називають ділянки синапсів мозку, які транслюють інформацію — власне, живу пам’ять, ключові її моменти. Уявіть собі, що взимку ви побачили сніжинку, яка має унікальну конструкцію, красу, що існуватиме тільки ось тут і зараз, коротку мить, а потім зникне, загубиться в пітьмі часу. Як із цим бути? Люди хочуть лишити по собі слід, і вся та пам’ять, що мандрує родинним деревом, — як із нею бути, коли відходять у вічність її носії? Чи можна взагалі хоч якось лишити по собі слід? Ось ті питання, які я порушую у своєму романі. — Про книжку «Дендрити» («Dendrites», 2015)

Мова кіно та мова літератури — різні, але історії, до яких вони звертаються, по суті однакові. Важливо, як ви цю історію перекладаєте, робите досяжною для глядача чи читача, наскільки успішно знаходите свою кіномову. Це слушно й для літератури.

Мої герої — це ті, хто перетнув Атлантику пароплавом і приїхав до США. Але часто все залежить від того, як на новому місці складуться умови. Так, мої герої марили отією американською мрією, але для них усе склалося не найліпшим чином. Вони ті, для кого ця мрія виявилася порожнім звуком. Мені дуже хотілося розказати саме про них, бо ми переважно чуємо історії про людей, для кого американська мрія реалізувалася — тих, хто починав із нічого й досягнув усього. Чому цей наратив саме такий? Бо саме таким ми всі хочемо бачити наш світ. Про інші ж історії ми воліємо просто забути. — Про книжку «Дендрити» («Dendrites», 2015)

Молодші покоління грецьких діаспор мають велетенські проблеми в порозумінні зі своїми батьками. Молодші дуже гарно говорять англійською як рідною, старші ж мають із нею проблеми, розмовляють з відчутним акцентом і так далі. Молодь хоче відкинути свою грецьку ідентичність та коріння й стати американцями. Думаю, що саме вони є тим поколінням, яке може залікувати травми еміграції, нової мови, поїхати та звіддаля поглянути на ту Грецію, батьківщину їхніх дідів і батьків. Вони вільні дати раду своїй ідентичності.

Орхан Памук написав декілька своїх творів у час, коли до влади на початку 2000-х тільки-но прийшов Реджеп Тайїп Ердоган. Його ностальгія — це сум за тим, яким свого часу був Стамбул, і тим, яким це місто більше не є. Свого часу воно було дуже космополітичним, а сьогодні це вже не так, бо в ньому все глибше вкорінюється консерватизм. От про що йшлося Памукові. Моя ж ностальгія — це не про міста й не про те, що там колись відбувалося. Мені йдеться про молодість і стан безтурботності.

Свого часу дуже багато уваги приділяли питанню форми, жанру кіно, проте сьогодні увагу знову звертають на зміст. Лише красивої картинки не достатньо, вона має ще й щось значити. А її наповнення — це і є ота значуща, класна історія про те, яке ж воно, наше життя. І література відіграє тут значну роль, тому що режисер повинен мати певні межі, від яких він буде відштовхуватися.

Те, що ми створюємо як люди, має сенс у межах нашої екзистенції та культури, але також є значущим само собою. Через це для того, щоб лишити по собі слід, ми вдаємося до творчості: пишемо, малюємо, будуємо й так далі. Водночас ми часто навіть не замислюємося про сенс наших дій. А далі вже йде комунікація, передавання інформації, мудрості, хвилювань і тривог, страхів і бажань — усе те, з чим ми стикаємося, коли пишемо.

Як на мене, ми всі трошечки ностальгуємо не за місцями на мапі, містами й країнами, а за дитинством і молодістю, за втраченою безтурботністю, за сповненістю силою ризикувати. Це дуже дивний стан невразливості, коли тобі не доводиться жити аж надто розважливо.