Горак Роман Дмитрович
| Горак Роман Дмитрович | |
| |
 Стаття у Вікіпедії
| |
 Медіафайли у Вікісховищі
|
Рома́н Дми́трович Го́рак (17 січня 1942, м. Городок Ягеллонський, нині Городок, Львівська область, Україна) — письменник, прозаїк, дослідник творчості Івана Франка, директор Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка у 1993—2017 рр. Заслужений працівник культури України. Кандидат хімічних наук, професор.
Цитати
[ред.]« Коли питають про європейськість Івана Франка, мене це злить. Ніхто не говорить про азіатськість Ясунарі Кавабата чи європейськість Марселя Пруста. То чому ж, коли йдеться про Івана Франка, хочемо підкреслити його європейськість? Невже ми на маргінесі? Хіба хочемо вчергове довести свою меншовартість? Кому й чому маємо доводити, що є європейцями? Мушу сказати, що наприкінці минулого століття, а ще більше — у 1902 — 1904 роках Іван Франко був найпопулярнішим серед всіх європейських письменників. Він на той час був співробітником (про що нам, на превеликий жаль, мало відомо) найбільш популярної газети «Ді Цайт», яка у німецькомовному світі задавала тон не лише в літературі, а й у політиці, економіці й решті важливих галузей. У «Ді Цайт» працювала ціла низка найвідоміших у Європі поетів і прозаїків. І найбільш точкові, ударні твори Івана Франка, наголошую, друкувалися німецькою мовою саме у цьому виданні. Наприклад, новела «На дні». Тоді ж друкується «Терен у нозі», багато інших творів. Нагадаю також, що найбільш скандальні речі, які збурювали цілу Європу, Іван Франко друкував також у «Ді Цайт». Наприклад, відому статтю про Адама Міцкевича «Поет зради» — про подвійну мораль польського шовінізму. Також — про галицькі вибори, які призвели до того, що радикально змінилася виборча система в Галичині... Тобто Іван Франко у всіх позиціях задавав тон у літературі — хочу нагадати, що й у так званій робітничій тематиці. Якщо у французькій чи німецькій літературі на робітничу тематику було зойкання над долею, поневоленням, рабською експлуатацією, то Франко пішов значно далі й був попереду, бо писав, як зорганізувати робітничий клас, щоб визволитися — відтак з’являється «Борислав сміється», хоча поруч із тим він пише глибокий психологічний роман Boa Constrictor, де демонструє свої можливості і письменника, і гуманіста, і людини, яка добре знає свій народ. А це дуже важливо для Франка, бо він мав право сказати про свій народ так, як він сказав про себе в автобіографічній передмові «Дещо про самого себе» до польської збірки своїх оповідань. Так, як він сказав у багатьох творах, коли нещадно критикував галицьке хрунівство, запроданство інтелігенції, вміння бути рабом у власному домі... А взагалі кажучи, вся європейськість літератури Франка — це піднімання людини... Він хотів дати відчуття, що людина — творець і повинна мати розправлений хребет. Тому й вважаю, що говорити про європейськість Франка — якось провінційно й негоже». — про європейськість Івана Франка Роман ГОРАК: Iван Франко не дає спокою багатьом до сьогодні (25 лютого 2011 року) |
«Переконаний, що всі львів’яни знають, хто такий Іван Франко, бо, починаючи від першого класу, вивчають його вірші. Чи знає молодь глибоко творчість Франка — це інше запитання. Та чи знає молодь глибоко взагалі про якогось діяча? Публіка є публіка — живе своїми законами. І брати знання пересічного громадянина як критерій я би не радив. Ліна Костенко слушно назвала Львів «болотом». Але наше «болото» мало чим відрізняється від харківського, херсонського, київського тощо болота — всюди є певний відсоток людей, котрі створюють, на превеликий жаль, отакий наш негативний імідж. Так, зрештою, було завжди. Безумовно, Іван Франко — особистість, яка не дає спокою дуже багатьом до сьогодні. Він надзвичайно актуальний досі, надзвичайно передбачливий щодо того, що відбуватиметься у перспективі, яку він дуже добре бачив. Оце найбільше злить, тому постійно намагаються Івана Франка в якийсь спосіб принизити — будь-якими речами. Якщо таких речей (котрими, наприклад, можна принизити Лесю Українку чи Шевченка) немає, то вигадують інші. Наприклад, чому Іван Франко має бути українцем — для України це розкіш! (Але поставте когось у світовій літературі поруч із універсальністю і глибиною проникнення у психологію людини Івана Франка!..) Франко не українець. Хто він? Єврейського, німецького та польського походження — українського в ньому найменше. І він не є виходець із простих селян. Так, вам дадуть величезні премії, гранти, припустимо, від Джорджа Грабовича, якщо скажете, що Франко — шляхтич. Але народу не пояснюють, що шляхтич — це гонорове звання (як, наприклад, заслужений вчитель чи заслужений працівник культури). Очевидно, що колись предки Івана Франка заслужили собі за служіння громаді такий титул, і він передавався з покоління в покоління. Хоча цей титул абсолютно ніяких привілеїв не давав — Франко їх не мав. Принижують Франка в різний спосіб. Я не називатиму імен людей, які призвели до особистої трагедії Івана Франка. Згадаймо тільки, як була розіграна карта з його хворобою! Бездарність лікарів спричинила до того, що ми втратили Франка. Його спочатку залікували, а потім ще мали сміливість, знаючи, що діагноз поставлений неправильно, верещати на всі усюди, що Франко — сифілітик! А вже інша генерація дослідників ставала в позу: мовляв, це прекрасно — скільки європейських письменників зумисне наражалися на сифіліс, аби їхній мозок продуктивніше працював. І ніхто не думає про те, що наклеп, кинутий на Івана Франка, призвів до трагедії в його сім’ї. Він залишився помирати один, і ми повинні мати це на своїй власній совісті. Я працюю в музеї вже 20 років, але досі не можу спокійно пройти повз ліжко, на якому вмирав Франко. Франко мав право як хворий для опіки залишити при собі бодай одну дитину, але не скористався цим правом — послав воювати своїх Тараса і Петра на фронт, коли синки інших ховалися за плечі батьків. Дочка Анна працювала на поїзді — возила поранених... |
«Франко постійно був у конфронтації з українською спільнотою. Це по-перше. По-друге, достатньо дещо почитати, де він пише сам про себе, й інші його статті, щоб зрозуміти, як Франко на ці речі дивився. Він вважався і вважається ворогом №1 для польського шовінізму, який ніколи не гребував методами боротьби з Франком. На те, що Франко залишився помирати самотнім, — надзвичайно багато причин. Причому пов’язані вони з тим протистоянням. По-перше, Львовом надзвичайно інтенсивно просувалася чутка про хворобу Франка... По-друге, існувала думка, що сифіліс передається побутовим способом, відтак охочих відвідати Франка було дуже мало. Якщо ж хтось приходив, то служниця мусила протирати лізолом чи карболкою дверні ручки. Можете собі уявити, як це впливало на Франка. Сам Франко був настільки психічно вимучений обставинами своєї хвороби, що постійно носив із собою карболку, мачав у неї руки — шкіра на пальцях була виїдена. Крім того, уявіть, який був сморід від тієї карболки... Щодо його хвороби, то це був перший злочин польського шовінізму — Франка помістили в камеру, в якій було так холодно тієї лютої зими, що йому голову зранку відривали від стіни — примерзала. 90 відсотків людей, що живуть на Півночі, слабують на ту саму хворобу, що й Франко, — це ревматоїдний артрит, який тільки перед Другою світовою війною був виділений як окрема хвороба. А починався він так, як звичайні венеричні хвороби... Уявіть собі, як мала поводитися дружина?! Як мали вести себе діти?! І Франко від того, бідний, страждав. Він так до самої смерті й залишився жертвою того страшного непорозуміння. Ви не уявляєте, як мені було складно, коли організовував групи вчених, щоб вони серйозно вдалися до вивчення хвороби Франка. Усе це чітко виписано в моїй книжці «Катастрофа» — як у нас лікували Франка, щоб якнайшвидше загнати його в гріб. От і все! Цей момент направду є найбільш дратівливим. І я розумію попередніх дослідників життя і творчості Франка, які уникали відповіді на це питання, завжди наголошуючи, що для нас є важливішою творчість Франка, ніж його особисте життя та його хвороба. Додайте до того, що в період хвороби він був налаштований на активну роботу, адже за будь-яких обставин працював не покладаючи рук. Але йому було важко знайти секретаря, переписувача — йому все було важко. Сам же він не годен був ні перегорнути сторінки книжки чи рукопису, ні писати.». — про останні дні Івана Франка Роман ГОРАК: Iван Франко не дає спокою багатьом до сьогодні (25 лютого 2011 року) |
«Категорично — ні! Іван Франко залишається й Вічним революціонером, і Каменярем. Тільки потрібно пояснити, що розуміють під цими поняттями. За радянських часів теж були розумні франкознавці. Просто обставини були такі, що їм викручували руки... Шкода, що Франка так примудрилися замусолити, що багато хто справді втратив до нього інтерес. (Зрештою, те саме, наприклад, сталося з прекрасним поетом Тичиною. Люди нашого покоління добре пам’ятають мало не приповідку: «Так, Тичина пише вірші, та все гірші, гірші й гірші...»). Про Івана Франка розповідали багато і звідусіль — з того самого радіо, представляючи в усьому як передового й безгрішного... Але, якщо вже говорити про нього в розумінні радянської ідеології, то Франко мав гріхи — згадаймо бодай його «Не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служить!» На цей вірш кривилися. (І кривляться досі). Чомусь, однак, не кривилися на конгрес соціалістів 1881 року у Швейцарії, де були Енгельс, Лавров та інші і де нам, українцям, радили в тій історичній ситуації, в якій ми опинилися, асимілюватися — з росіянами. І зберегти тільки певні елементи національної культури — наприклад, так, «как прекрасно это сделал Гоголь...». Чи між поляками тут, у Галичині. І ніхто навіть не посмів виступити на наш захист. Страшно подумати... Коли видається закон про заборону української мови 1863 року, коли видається Емський указ 1876 року — бодай би хто в Європі крикнув: «Люди, що ви робите?!». Не було ні карбонаріїв, ні революційної Франції, не гримів «Колокол» Герцена... Ми залишалися на самоті зі своїми проблемами... А Франко, молодий хлопець, як виявилося, перекреслив тим віршем усю свою кар’єру! А він дуже добре зрозумів, що нам, українцям, світить, — і зробив духовну настанову...» — про Івана Франка - Каменяря чи Вічного революціонера Роман ГОРАК: Iван Франко не дає спокою багатьом до сьогодні (25 лютого 2011 року) |
«Він відповідав моїм внутрішнім запитам: відповісти на запитання, як я дивлюся на наше суспільство минулого і як бачу проекцію того минулого суспільства на день нинішній. Франко мав таку величезну кількість доброзичливців і ворогів і мав настільки велике спілкування з усім світом, що це дало мені можливість відразу ж охопити все навколо, все звести в одну нитку. Я свідомий того, що ми знаємо Франка, на превеликий жаль, наполовину, особливо коли йдеться про його епістолярій. Ми видрукували у 10-томнику все, що Франко писав до когось. Але не чуємо голосу того, хто відповідає — як він реагує, як опонує Франку. Ми до цього часу позбавлені цього вкрай важливого діалогу. У нас мало спеціалістів, які хочуть гнути спину над рукописами й розбирати кожну букву. Хоча, звичайно, ця робота поволі робиться». — про те, чому ви вирішили вивчати саме творчість Івана Франка Роман ГОРАК: Iван Франко не дає спокою багатьом до сьогодні (25 лютого 2011 року) |
«Цікаве запитання... Усе життя Франка — страшний приклад того, як неймовірно багато людина у найжорстокіших умовах може зробити для інших. Франко показав це в усьому. Ми сьогодні не можемо говорити ні про українську історію, ні про українське письменство, ні про українську етнографію без Івана Франка. І постать Франка — це як початок координат, звідси все починає нагромаджуватися. Жоден порядний дослідник Галичини не може обійтися без праць Франка — аби його критикувати, або погоджуватися з ним, або визначати його геніальність... Але це — Іван Франко, який задавав тон, задавав ритм у всьому нашому галицькому житті. І це прекрасно зрозуміли вже 1898 року, коли у нас була купа ювілеїв — 250 років початку національно-визвольної боротьби Богдана Хмельницького, 30-річчя «Просвіти», 25 років наукового товариства імені Шевченка, 50 років скасування кріпосного права, 100 років від написання «Енеїди» Котляревського. Ювілеї в Галичині хотіли святкувати без участі Франка, який для всіх цих фактів нашої історії зробив якнайбільше. Тоді виступила українська молодь, яка організувала ювілей Іванові Франку (до 25-річчя літературної діяльності) на переддень урочистостей, що відбулися у театрі Скарбка і в такий спосіб довела, що без Франка наше майбутнє неможливе й Іван Франко є саме той, хто має вести націю за собою, тобто визнали своїм лідером». — про найбільше для себе відкриття про Івана Франка Роман ГОРАК: Iван Франко не дає спокою багатьом до сьогодні (25 лютого 2011 року) |
Примітки
[ред.]
