Перейти до вмісту

Гнатковський Олексій Іванович

Матеріал з Вікіцитат
Олексій Гнатковський
Стаття у Вікіпедії

Олексій Іванович Гнатковський (нар. 9 листопада 1985, Івано-Франківськ, Україна) — український театральний режисер, актор театру та кіно. Заслужений артист України (2014).

Цитати

[ред.]
  •  

Для мене театр — це своєрідна «альма матер», це місце, якому я, умовно кажучи, «присвятив» усе своє життя. Театр завжди для мене був першочерговим[1].

  •  

Мені завжди було цікаво працювати в театрі, а в кіно я не те щоб і прагнув потрапити. Бо щоб зніматись у фільмах або серіалах, потрібно постійно їздити на кастинг, на зйомки. А я весь свій час, всю свою енергію спрямовував саме на роботу в театрі. Я завжди роблю те, що мені цікаво. І мені театр до останнього часу був цікавіший, ніж робота в кіно. Тож моя робота в «Довбуші» — це особлива подія для мене[1].

  •  

Ми розмовляли з Олесем Саніним ще перед початком роботи над фільмом, і він мені дуже докладно розповідав про Івана. Олесь багато консультувався щодо історичних деталей із нашим відомим істориком професором Володимиром Грабовецьким. А Володимир Васильович Грабовецький свого часу безпосередньо був моїм учителем, тому що першу свою освіту я здобув на факультеті історії, політології і міжнародних відносин Прикарпатського національного університету, де він викладав. Тому постать Олекси Довбуша і сам феномен Довбуша мені були добре знайомі[1].

  •  

Олесь Санін мені особисто запропонував зіграти цю роль. Він бачив мене на сцені в кількох виставах: в «Енеїді», «Славі Героям» та у «Гамлеті». Якось він підійшов до мене після вистави, ми познайомились і він запросив мене на цю роль. Так що кастинг я не проходив. А після цієї розмови до нас у театр приїхала знімальна група — вони записували відео всіх наших акторів, які були залучені до зйомок. Записали, зокрема, й мій монолог Гамлета — оце і всі проби, які були[1]. — Про роль Олекси Довбуша у стрічці «Довбуш»

  •  

Треба розуміти, що рух опришків не був злагоджений, із якоюсь своєю структурою та ієрархію. Це були окремі ватаги та загони, які ховалися в лісах Карпат, і в кожної такої банди був свій ватажок. Очевидно, що це були розбійники. Але оскільки вони вчиняли розбій і грабували багатих, а багатими в той час були або поляки, або полонізовані українці, то вони автоматично ставали народними месниками. Бо прості люди дуже потерпали від багатіїв і всіляко підтримували, а потім і канонізували тих, хто боровся з їх гнобителями. Так само сталося і з братами Довбушами[1]. — Про стрічку «Довбуш»

  •  

У музеї в Польщі зараз зберігається відомий «ніж Довбуша», на якому викарбувано двадцять одне ім’я. Як я розумію, що це викарбувані імена людей, яких цим ножем було вбито. Хто вбивав цим ножем і хто карбував ці імена, достеменно невідомо, але, ймовірно, належав він саме Іванові, а не Олексі. Тобто Іван — це дійсно реальний історичний персонаж, але річ у тім, що люди схильні міфологізувати своїх героїв. Я думаю, що в процесі такої міфологізації двоє персонажів цієї історії, Іван і Олекса, «злилися» в одну постать. І в пам’яті людей залишився тільки один герой — Олекса Довбуш[1]. — Про героїв стрічки «Довбуш»

  •  

Усе, що мені пропонували в кіно раніше, мене не влаштовувало і я не брався за цю роботу. Це, однозначно, будь-який російськомовний продукт. Не тільки російський, бо в нас до війни було дуже багато саме російського продукту, а й російськомовний узагалі, який знімали наші кінематографісти. Я принципово проти участі в таких проєктах. Для мене це неприйнятно. А ще мені не пропонували ролі, які могли б мене зацікавити. Крім того, я весь свій час, всю увагу зосереджував на роботі в театрі[1].

  •  

Це дуже захопливий процес, коли ти як губка вбираєш у себе всі тонкощі, все, що ти до цього часу не вмів. Та водночас я пропоную і щось своє. Для мене дуже важливо, щоби процес був двосторонній, щоб я також був творцем і художником. Чому, наприклад, для мене так важливий театр? Тому що тут ти сам можеш бути художником і креатором. І тут так само, я на майданчику мав можливість творити цю роль. Творити її за всіма правилами та канонами художнього мистецтва[1]. — Про дебютну роль у кіно

  •  

Це кіно про український дух, про наш ментальний зв’язок із рідною землею і про наше бажання жити на ній. І заради того, щоб це бажання здійснилося, ми готові на все, ми готові йти до кінця. Понад те, наша історія — це не про смерть, не про те, що треба вмерти за свою Батьківщину, а про те, що слід убити кожного, хто на неї посягає. Я думаю, що ми, українці, саме такі. Ми готові знищити всіх, хто посягне на все, що для нас святе: на нашу сім’ю, на нашу землю, на наше господарство. Цей фільм немовби своєрідне історичне дзеркало для кожного з нас. І найголовніше — це кіно про перемогу, яка є неодмінною і яка чекає на нас усіх[1]. — Про стрічку «Довбуш»

  •  

Я вважаю, що цей фільм — саме те, що зараз потрібно нашому народові в культурному плані. Це фільм про героїв. А ми бачимо зараз сучасних героїв, які зі зброєю в руках боронять нашу землю. І водночас це фільм про нас самих. Бо Довбуші — вони ж були прості хлопці, селяни, вони не хотіли стати воїнами. Але коли обставини склалися так, що потрібно було взяти до рук зброю — вони це зробили. Стали не тільки за себе, а й за всіх, хто не міг постояти за себе сам[1]. — Про стрічку «Довбуш»

  •  

Я дійсно вважаю Олеся Саніна видатним режисером і не тільки України, а й сучасності. Для мене Олесь став учителем і другом. Я вважаю його видатним художником, митцем у широкому розумінні цього слова. І те ж саме я можу сказати про Сергія Михальчука, оператора і побратима Олеся Саніна. Для мене вони обидва стали вчителями. Щодо більш досвідчених колег і партнерів по знімальному майданчику, то я не відчував ніякого дискомфорту. Тому що акторську професію я розумію, а того, чого я не вмію і що мені потрібно було робити, я вчився в них[1].

  •  

Я навчився монтувати свою роль. У театрі, коли граєш роль, то ведеш свою лінію від початку до кінця. У тебе немає «стопів». Ти не зупиняєшся. А в кіно ти повинен те саме зіграти кільканадцять разів для різних планів. І ти повинен повторити це повністю й точно. В принципі, і тут для мене не було нічого особливо незнайомого. А от монтувати свою роль, коли ти свою лінію складаєш із багатьох шматочків, як у пазлах, щоб у результаті вийшла велика роль, це для мене було новим. Один епізод знімають сьогодні, другий — за два тижні, а в тебе він має скластися у щось ціле. Для цього щонайменше треба розмовляти з тими, хто на цьому знається[1]. — Про дебютну роль у кіно

  •  

Я не вважаю Івана антагоністом. Просто Іван і Олекса мали різну філософію і різні погляди на життя. Я не хочу спойлерити й розкривати сюжет фільму, але можу зазначити, що Іван і Олекса — це два обличчя одного Довбуша, це дві маски однієї людини, це, якщо можна так сказати, дволикий Янус. І Іван, і Олекса — кожний мав свою правду. Визначити, чия правда «правильніша» — це вже суб’єктивна думка кожного глядача. Визнати, що Іван — поганець, а Олекса — хороший, що це карпатська історія про Каїна та Авеля? Ну, можливо й так[1]… — Про стрічку «Довбуш»

  •  

Як після довгого Посту приходить Великдень — так і після тривалого часу, поки в мене не було роботи в кіно, Бог дав мені змогу попрацювати з Олесем Саніним[1].

Примітки

[ред.]