Врублевська Валерія Василівна

Врублевська Валерія Василівна

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Сцена із вистави "Кафедра", 2007 р., театр ім.Марії Заньковецької

Врублевська Валерія Василівна (народилась 19 грудня 1938 року, Житомир, Україна) - українська письменниця, драматург, перекладачка.

Цитати про роботу

В письменницькій долі дуже важко відповісти: чому? Через те, що є тисячі речей, які тебе кудись тягнуть, коли ти сам не знаєш, а чому.

Скажіть мені, що це за письменник, який писав все життя, а потім побачив, що політика більше вигідна, і він каже: я більше не буду писати, я буду займатися політикою? Навіщо ти писав, хто ти такий? І цей письменник, як крива нога, ти родився з кривою ногою або з рукою, як каліка. Це письменництво? Це не можна змінити. Я не можу стати політиком, бо я не є політиком, я є письменником.

Я от пишу про жінок. Дивися, яких різних жінок я беру. Я взяла співачку велику жінку, я взяла письменницю... Для мене Кобилянська – це людина, яка була зв’язана з Європою і європейського рівня людина, тому вона особливо потрібна зараз.

Поки живу, доти й роблю. Моя бабуня, коли відчувала себе зовсім погано, вона казала: «Я робити не здужаю – я жити не хочу». Лягла і померла.

Коли з’явилася моя перша біографічна книжка про велику жилку України Крушельницьку, я зрозуміла, що нема нічого дорожчого, сильнішого і дозволеного в тому житті, щоб вертати своєму народові його великі імена, і цим укріплювати його, тому почала думати, хто має бути наступним.

Цитати про життя

Я вічно все-таки люблю правду через те, що тільки правда дасть можливість нам адекватного життя і адекватного сприймання людини.

Якби я видумувала життя або писала про себе, то це один жанр, а коли пишеш про людей, то це вже зовсім інший. І матеріал там вимагає свого жанру. Але обов’язково, щоб факт був фактом.

Цитати про Україну

Але мені здається, що Україна ще маленька, ще не виросла. Поки це станеться, вона мусить оглядатися і десь шукати свого, того, щоб ставати сильнішою. А література – це безпосереднє слово, це душа, в слові кожному є душа.

Мене взагалі дивує оце вічне жебрацтво. Як це можна, щоб на такій землі такі роботящі люди були вічно бідними? Який ти час не візьмеш: і перший, і другий, і третій, і той, що перед нами, і той, що ми зараз живемо. Жебрацтво визначає все: і поняття про честь, і про якесь достоїнство.

Мені болять руки цих наших українських мужиків і мужичок, в які земля так в’їлася, що вони вже не відмиваються, і вони важкі, ці руки, як лопати. Безумовно, що хочеться, щоб твоєму народу жилося якось трошки краще. Тому я не можу сказати, що я зовсім на маргінесі.

Крім того, я Вам скажу щиро, що я не люблю малих українців, малих людей, малих жінок, я люблю великих людей, великих жінок.

Цитати про неї

Це вічна тема всіх інтерв'ю Валерії Василівни: мій роман «Смерть — сестра моєї самотності», надрукований у 1992—93 роках у «Буковинському журналі», а потому, в 1994, у книжці «Любов і гріх Марії Магдалини». В цьому романі я показала не її, як вона стверджує, а вперше в українській літературі вивела образ емансипованої самодостатньої жінки, яка зуміла у радянські часи зробити кар'єру. Таких було, як ми знаємо, предостатньо. Їм і досі нічого не бракує. Але мої уважні читачки, мої посестри і побратими по літературі, впізнали в героїні Валерію Василівну. І про це їй повідомили. Зчинився скандал, в якому мене звинувачували бозна в чому, навіть у зраді, хоч близькими подругами ми ніколи не були, оскільки нас розділяв соціальний вододіл, і я нікому не давала клятви не писати на тему жіночої емансипації в радянські часи. (Тарасюк Галина Тимофіївна, письменниця)

Цитати із творів

Мулярове щастя

Муляр йшов додому і невеселі думки не давали спокою, бентежили його. Невже, якби оце мати все, то й тоді був би незадоволений життям?

— Велика і Мудра Змія! Людина прийшла до тебе порадитись. Може, ти знаєш, в чому людське щастя? І якщо ти відкриєш мені істину, я понесу її людям... Я хочу, щоб вони були щасливі!

Минали роки. І дивне щось діялося з Муляром. Ніколи двічі підряд він не викладав подібних печей. Кожна наступна відрізнялася від попередньої, була кращою. І Муляр радів кожній своїй новій роботі. Звідусіль приходили до Муляра молоді хлопці, щоб навчитися майстерності.

— То, може, ти пізнав істину людського буття? Яка ж вона? І тоді повів Муляр багатія по селах і містах, показав витвори рук своїх — спочатку звичайні, а потім все кращі, все своєрідніші, неповторні. І ще — роботу учнів своїх, котрі вже перевершили свого вчителя.

Синя птаха

— Жила тут колись Синя Птаха, — шепотів острів, ведучи свою другу казку, — в якесь лихоліття підби­ли їй крило. Випадкова стріла влучила. Сумна й са­мотня, вона любила сидіти над Веселим Струмком, бо нагадував він їй щасливі дні, коли вона ширяла над самими хмарами, аж до Сонця, упивалася його теплом і купалася в сліпучому сяйві.

Треба сказати, Срібний Пічкурик дуже полюбляв красиві речі, красиві оповідання, бо тоді навіть його власне життя здавалося більш значущим. В нього було дуже мало знайомих, і він рідко випливав до Великої Води. Для нього це було безмежжя, у якому нема ніякого порядку і неможливо знайти щось кра­сиве або цікаве.

Та Щучка була ще молода і воліла їсти тільки тих риб, які чимось їй не вгодили. Срібний Пічкурик зі своїми ніжними плавцями, тендітною прозорістю ду­же припав їй до серця.

— Ну, от бачиш, я недаремно всім у Великій Воді розповідаю, яке ти маєш вишукане почуття прекрас­ного! — гикнула Щучка. Але Пічкурик волів не по­мічати тої ситої гикавки, бо знав, що найбільша ви­хованість — це не зважати на невихованість інших.

Якщо один Пічкур подасться до неба, ще не біда. А коли всім Пічкурам заманеться дружити з птахами, кого ми будемо їсти?

Срібному Пічкурикові здалося, що він уперше ба­чить цю страхітливу рибу. Майнула згадка, скільки пожерла вона його родичів у його ж ковбанці. Але Пічкурикові завжди думалося, що таке лихо може спіткати кого завгодно, тільки не його. Тепер страх заповз у його маленьке тіло.

Срібний Пічкур хотів благати помочі у Синьої Птахи, та й сама вона метнулась до нього, але, вчув­ши останні слова Срібного Пічкура, майнула своїми широченними крильми, гордо підвела голову — і за­сяяло, заграло навкруги синє повітря.

Соломія Крушельницька

— У вихованні почуттів,— говорив батько,— Паляничку сам пан бог не замінить.— По цих словах Теодора Крушельницька неодмінно виходила з кімнати.— Невдячність — то найбільший гріх!

"Нерозгаданими стежками ходить Істина, важко часом зрозуміти, де вона криється... Вона, як чарівниця, прибирає різні личини..."

Восени Солошці виповнилося десять років, і вона вже зрозуміла свій жагучий потяг до пісні. Здавалося, життя вона любить тільки тому, що в ньому можна було співати. Пори року тільки надавали тону її співам.

Змінилося щось із того часу в душі у Соломії. Думки про смерть переслідували її, а вона, не сміючи і не вміючи розказати нікому про страх, намагалася вистояти в тій боротьбі. Щоправда, вона тоді не знала, що то за боротьба, тільки чомусь почала грати і співати лише тривожні, сумні мелодії. Вночі її мордували страшні видіння.

— Не треба, дитино, так боятися смерті, вона страшна тільки поки ти живий. І потім, вона приходить так пізно, що людина встигає нажитися...

І ось він настав — день першої вистави! Соломія, ще не розплющивши очі, вже тішилася тією радістю, яка на неї чекала сьогодні. Вона наче вхлюпнулася до кімнати разом із вранішнім сонцем, освітила все, і промінчик того теплого живого світла пройняв усе її єство.

Вільне сільське дитинство, проведене серед мальовничої природи, повага до праці не полишили в душі егоїстичного самолюбства і надали їй потім надзвичайні переваги у важкому, а часом брудному плині артистичного життя. Ніколи, навіть у розквіті своєї слави, вона не виявлятиме зверхності до інших людей, і їх повага буде супроводжувати її. Збагнувши величну гру життя і смерті, вона не забавлятиметься у власну велич, а прагнутиме іншого способу самоствердження.

Театр! Ось де все буває так, як людині хочеться... Там, тільки там було все, чого потребувала її юна душа,— гра і казка... їй хотілося туди. Жити там, і щоб життя це бачили всі, і щоб казали: "Ви бачите, як грає ця прекрасна дівчина? Яке прекрасне життя!"

Джерела

• https://www.radiosvoboda.org/a/976617.html
• https://litgazeta.com.ua/biohrafiya-korotko/vrublevska-valeria-vasilivna-biografia/
• https://www.umoloda.kiev.ua/number/727/164/26450/
• https://www.unian.ua/culture/85265-vrublevska-prezentuvala-biografichniy-roman-pro-olgu-kobilyansku.html
• https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13891
• https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13889