Вечори на хуторі біля Диканьки

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Марки України. «200 років від дня народження М. В. Гоголя»
Пацюк. Алея гоголівських героїв, Миргород.

«Вечори на хуторі біля Диканьки» (рос. Вечера на хуторе близ Диканьки) — перша книга Миколи Гоголя (окрім поеми «Ганц Кюхельгартен», надрукованої під псевдонімом). Складається з двох томів.
Перший вийшов 1831 року, другий — 1832. Розповіді «Вечорів» Гоголь писав у 1829—1832 роках. За сюжетом, — розповіді книги нібито зібрав і видав «пасічник Рудий Панько».

Цитати про твір[ред.]

  •  

Цілою половиною свого вмісту «Вечори на хуторі» належать до старої романтичної школи: в їх є й відьми й упирі, є кладовища з мерцями, що встають з домовин серед ночі («Страшная месть»); є замість середньовікових лицарів – фантастичні козаки-лицарі, є замки з духами й знахарями; є чорти і всяка романтична нечисть. Але між тими романтичними дивами вставлені цілі сцени, взяті з народного українського і давнього народно-козацького життя, сцени зовсім реальні, хоч і з деякими помилками проти правдивого реалізму[1]. — З трактату «Непотрібність великоруської літератури для України і для слов'янщини. (Сьогочасне літературне прямування)».

  Іван Нечуй-Левицький
  •  

Цими сценками Гоголь натякнув на народність в літературі, натякнув мало, але ясно й виразно, як може натякнути геній. Окрім того, він подекуди невзначай сипнув епічними формами української народної поезії, переложеними на великоруський язик і трохи чудними по тій самій причині. Поетичні, напівфантастичні оповідання пішли в громадянство, заінтересували його і – вслід за ними, як їх дитина, з'явились «Записки охотника» Тургенєва, вже більше реальні, хоч мало народні, писані, як каже «Вестник Европы», не для народа, а ради народа[1]. — З трактату «Непотрібність великоруської літератури для України і для слов'янщини. (Сьогочасне літературне прямування)».

  — Іван Нечуй-Левицький
  •  

Справді, всього натуральніше було Гоголеві писати свої «Вечори» по-українській; його українські мужики мішають московський язик з українським, як горох з капустою, неначе аж просяться говорити по-українській, та ... така була воля автора. Поперед його, його ж таки батько писав по-українській; разом з ним співав свої національно-народні українські пісні-поеми Шевченко ... а Гоголь поніс свою працю на користь іншому народові, заліз на північ, в Петербурґ, в Москву, знайшов там собі великоруський кружок і захотів стати доконечне всеросійським письменником та й зрадив своєму народові, своїй Україні[1]... — З трактату «Непотрібність великоруської літератури для України і для слов'янщини. (Сьогочасне літературне прямування)».

  — Іван Нечуй-Левицький

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg