Біруте Йонушкайте

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Біруте Йонушкайте
Стаття у Вікіпедії

Біруте Йонушкайте (лит. Birutė Jonuškaitė-Augustinienė; нар. 5 жовтня 1959, Сейви, Підляське воєводство, Польща) — литовська письменниця, перекладачка, поетеса.

Цитати[ред.]

  •  

За останні 20 років я можу зазначити суттєві зміни в литовській літературі. По-перше, дедалі чутніше звучать голоси жінок. По-друге, стали популярними література факту, спогади (останнім часом багато такої літератури присвячено темі Голокосту), біографії відомих людей. Розквітла есеїстика (Сіґітас Парулскіс, Ґєдра Радвілавічюте, Роландас Растаускас, Еуґеніюс Алішанка та інші). Багато є історичних романів, і вони мають успіх[1].

  •  

З усвідомленням інакшості я вперше зіткнулася приблизно шестиліткою. Їхала велосипедом, а діти кричали мені навздогін «Литовка, литовка!» й кидали камінчики. Удома я запитала батьків: «Що поганого в тому, що я литовка? Чому вони мене обзивають, кидають каміння?». Моя мама дуже мудро сказала: «Ну, може, вони заздрять, бо ти знаєш дві мови, а вони тільки одну». Батько додав: «Не той сильний, хто кидає каміння, а той, хто не кидає його у відповідь своєму кривдникові»[1].

  •  

Найбільше я люблю розповідати цікаві історії та робити це так, щоб тримати читача в напруженні від першої до останньої сторінки, щоб йому нетерпеливилося дізнатися: а що буде, як поведеться той чи інший персонаж, яке рішення ухвалить? І щоб людина ставила питання сама собі, зокрема екзистенційні[1].

  •  

Спілка організовує заходи, наприклад фестиваль поезії — найдавніший фестиваль у Литві, започаткований ще 1964 року. Він відбувається по всій країні в останні два тижні травня, коли групи поетів їдуть до міст і сіл у різних куточках Литви. Відбуваються зустрічі, читання, вечори з музикою в костьолах, будинках культури, бібліотеках. Ми також організовуємо творчі та перекладацькі майстер-класи за участю, зокрема, закордонних перекладачів[1]. — Про Спілку письменників у Литві

  •  

Спілка письменників у Литві включає близько 360 авторів. Вона провадить таку саму діяльність, що й решта культурних інституцій. До того ж пов’язана з іншими творчими спілками (художників, архітекторів, кінематографістів, музикантів, журналістів, театралів, фольк-митців тощо) спільною мережею — Литовською асоціацією митців. Ті, хто входить до складу Спілок (кандидатури на членство подає Спілка, але рішення підписує міністр культури), отримують статус митців. Чим добрий цей статус і за що ми боролися протягом багатьох років — це те, що він дає мінімальні соціальні гарантії: якщо людина не має іншої роботи, вона принаймні забезпечена медичним страхуванням, їй нараховується професійний стаж[1].

  •  

У моїй родині всі говорили литовською. Але виростала я в середовищі, де один сусід спілкується польською, інший литовською, на вулицях чути переважно польську. Я дивилася і польське, і литовське телебачення, слухала і польське, і литовське радіо. Тож, звичайно, відразу була двомовною, але ніколи не мала проблем з окресленням власної ідентичності й завжди почувалася литовкою, бо батьки були литовцями[1].

  •  

Часом читаєш литовські слова й бачиш, що синтаксис англійський або іспанський. Жодної мелодійності, наче невмілий музикант водить смичком по струнах. А наші критики кажуть, що так і повинно бути, що треба спрощувати литовську мову, бо вона занадто складна[1].

  •  

Ще одне помітне нині явище — еміграційна література. Переважно це молоді автори, які мешкають за кордоном, зазвичай тема таких романів — питання ідентичності, життя далеко від Батьківщини, цілі виїзду, повернення (Зіта Чепайте, Діана Шаракаускайте, Даля Стапонкуте, уже згадувана Крістіна Сабаляускайте, Ґабія Ґрушайте, Вайва Рикштайте)[1].

  •  

Як людина діє в критичних ситуаціях — ось про що мені важливо творити. Бо в повсякденні ми всі переважно добрі, виховані, але людина відкривається саме тоді, коли перебуває на межі. І неважливо, йдеться про нещасний випадок, про близькість смерті чи потребу ухвалювати якесь доленосне рішення[1].

  •  

Я не хочу писати в дидактичному руслі, але в літературі я хочу бути камінчиком, який муляє. Є відома фраза Ларса фон Трієра про те, що фільм повинен муляти, як камінчик у туфлі. Я думаю, що це саме ми можемо сказати про будь-яке мистецтво. Писати, знімати, малювати треба саме так, щоб читач, глядач не міг спати, їсти, бо щось там його постійно муляє. Такою має бути добра література[1].

Примітки[ред.]