Перейти до вмісту

Єрко Владислав Едвардович

Матеріал з Вікіцитат
Владислав Єрко
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Владисла́в Едва́рдович Є́рко (нар. 1 липня 1962, Київ, СРСР) — український художник-ілюстратор, знаний своєю співпрацею з видавництвом «А-ба-ба-га-ла-ма-га». Член Національної спілки художників України з 1989 року.

Цитати[ред.]

  •  

В процесі роботи музика мені також необхідна. Причому для кожної книжки у мене свій перелік творів, в основному класичних[1].

  •  

Гонорари ілюстраторів – досить смішні гроші, тому більшість заробляє чимось іще: живописом, графікою, літографією. Споживачі цього мистецтва, в основному, зарубіжні, і це дає художникам прожиток. Наприклад, у західних замовників популярний офорт. На відміну від наших олігархів, яким дуже важливий ексклюзив. А офорт можна зробити до ста відбитків, тому наших багатіїв він не приваблює. Не так давно відкрився величезний ринок Китаю, де дуже багато бібліофілів: у них власні бібліотеки, тому такий жанр як екслібрис[2] у них користується великою популярністю[1].

  •  

Заяви на кшталт «я великий і неповторний творець», як часто говорять декотрі художники, – це вибір моделі поведінки, продиктований невтримним марнославством, можливо, травмами дитинства. Ще «на зорі туманної юності» я отримав від цього щеплення: на одному із з’їздів Спілки художників України я спостерігав, як двоє дідусів, заслужених художників, тягали один одного за лацкани, з’ясовуючи, хто з них після війни першим зробив бюст Шевченка в Черкаській області. Все це виглядало як карикатурна ілюстрація до теми марнославства[1].

  •  

Здатність добре продаватися – не є показником цінності того продукту, який ми називаємо мистецтвом. Наприклад, як ви поясните неймовірну популярність творчості Стаса Михайлова або пісні «Смерека»? Ця пісня – триакордний жах, який для мене є втіленням жлобства. Якщо можна зафіксувати, заморозити жлобство в звуці, так це саме пісня «Смерека», і наш народ вихований її «споживати». Але зовсім не вихований сприймати мистецтво. І про це потрібно говорити[1].

  •  

Ілюстрація книг допомагає мені ховатися від свого максимального самовираження. Наприклад, у живописця є полотно, на якому він відображає своє естетичне «я». Тобто художник і є його картина. А я – лише додаток до Шекспіра, Гофмана, Андерсена або кого-небудь іще[1].

  •  

Колись один мій приятель написав тридцять дуже достойних картин за короткий період своєї палкої закоханості – всього за два місяці. І це були всі картини, які він написав за все життя, – більше після цього він до живопису не повертався. Тобто емоційний сплеск, який він пережив, відбився в його роботах. Тож буває і так[1].

  •  

Мені далеко до буддійських ченців, оскільки мою роботу не так просто знищити. Усе доводиться до поліграфії, до накладу. 10-20 тисяч примірників книги щороку. Це вершина найбільш честолюбних бажань ілюстратора книг – наклад[1].

  •  

Нашим українським художникам це дуже притаманно – переживати, що конкуренти можуть затьмарити їхні здобутки, при цьому вони задовольняються місцевим форматом, «глобусом України», сірим і одноманітним за своїм емоційним забарвленням. Це тужливе «гей-гей-гей», обов’язково історичні травми, і ще пасторалі – хатинка, стежина, калина, малина… А світовий контекст, те, що відбувається у світовому мистецтві, віяння, тенденції – їм байдужі[1].

  •  

Ми такий народ, який шанує тих, хто виїхав з України, досягнув успіхів за її межами, а потім ми кажемо: «Енді Уорхол, він же наш, він же лемко!» Але, якби Енді Уорхол жив в Україні, то його ім’я навряд чи було б комусь відоме, а на його творчість навряд чи був би попит[1].

  •  

У нас навіть немає музею сучасного мистецтва – він нікому не потрібний. Є «Мистецький Арсенал», але це змінний виставковий вернісаж. Є PinchukArtCentre, але цього замало, і це тільки в Києві. Потрібен музей в сучасному форматі, в якому б не було нічого заскорузлого, позавчорашнього в гіршому сенсі цього слова. На жаль, люди, котрим цікаві зміни в мистецтві, актуальність мистецтва, в Україні в переважній меншості. У нас країна поп-культури. І я усвідомлюю, що теж є частиною цієї поп-культури – в своїй галузі, в сфері ілюстрації[1].

  •  

Художник, письменник та й будь-яка творча людина може бути абсолютно нестерпним у побуті і огидною людиною, але при цьому – генієм. Або навпаки – може бути ангелом, але абсолютно посереднім і нікому не цікавим[1].

  •  

Щонайперше, мені потрібна найпримітивніша мотивація – інтерес до того, чим я займаюся. Наприклад, до дитячої книжки, до якої малюю ілюстрації. Спочатку книжка постає в моїй уяві в якихось феноменальних втіленнях. Це дуже оманливі видіння, оскільки як тільки намагаєшся наводити різкість, раптом ця очевидність і ясність починає згасати. Створюється виразне відчуття, що стоїш на порозі чудового періоду, коли ти отримаєш чимало задоволення від роботи і результат не повинен засмутити, тому що ти вже побачив уявну фінальну картинку. Це почуття підтримує мене протягом всієї роботи, хоча буває й багато розчарувань[1].

  •  

Я б хотів потрапити в ті часи, коли взагалі не було електрики. Здається, що тоді час плинув зовсім інакше і люди встигали зробити неймовірно багато. Якби не сучасні гаджети, мені здається, я встигав би зробити набагато більше. Іноді я півдня зайнятий незрозуміло чим[1].

  •  

Я взагалі люблю книжку, як річ в собі, наповнену різними емоціями. Мене з дитинства притягувала книга: хлопчиком я малював на полях поправки до чужих ілюстрацій або до картин в альбомах. При цьому я довгий час навіть не підозрював, що, наприклад «Мона Ліза» або моя улюблена «Три музиканти» Пікассо, десь існують ще, окрім моєї книжки[1].

  •  

Я знаю багатьох прекрасних художників, у тому числі ілюстраторів, в Києві та в інших містах України, які набагато сильніші, ніж я, у них більше смаку, вони цікавіші. Але те, що роблять вони, виявляється занадто складним і нецікавим для широкого загалу. Коло людей, які можуть оцінити таку творчість, в Україні набагато вужче, ніж, скажімо, в Польщі чи в Чехії[1].

  •  

Я малюю повільно, тому що дуже ретельно працюю над деталями, отримуючи від цього майже фізичне задоволення. Часто просто не можу зупинитися. Тому дуже заздрю ​​художникам, які працюють швидко. Вони не встигають втомитися від самих себе. У процесі роботи вони не відстають від свого бачення книги. А коли це тягнеться довго, з’являються нові образи, нові інтерпретації – в середині роботи можна раптом зрозуміти, що нове бачення ти вже не потягнеш, бо складно відмовитися від того, на що витрачено півроку зусиль[1].

  •  

Я не зв’язуюся з видавцями, які встановлюють дедлайни, калькулятори або будь-які інші елементи здорового глузду. У мене є Малкович, який терпить стільки, скільки потрібно. Для нього, як і для мене, важлива хороша книжка в результаті[1].

  •  

Я – не людина бізнесу. Але книговидання в нашій країні важко назвати бізнесом взагалі. Принаймні, у видавництві, з яким я працюю. Це виключно ідеалістичний проект Івана Малковича, який відмовився колись видавати книжки російською мовою в Україні, що приносило б йому очевидну вигоду. Але він свідомо відмовився від величезних грошей, бо йому хотілося, щоб російськомовні люди в Україні купували українську книгу, тому що вона краща, і так удосконалювали б мову. Так що бізнес-план – це не про Малковича, і не про мене[1].

  •  

Я ховаюся за автором і влаштовую свою тиху екранізацію цього тексту. Я всього лише ілюстратор – і мені це подобається! Це осмислене друге місце після автора, яке я собі відводжу. Хоча прекрасно розумію, що ту чи іншу казку читала неймовірна кількість людей протягом пари сотень років, і вона давно вже у них «в підкірці», а новими можуть бути тільки ілюстрації, які дозволяють її по-новому відчути. Полюбити або, навпаки, – розлюбити[1].

Примітки[ред.]