Кравченко Ярослава Юріївна

Матеріал з Вікіцитат
(Перенаправлено з Ярослава Кравченко)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ярослава Кравченко
Yaroslava Kravchenko.jpg
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії

Ярослава Юріївна Кравченко (7 січня 1987, Умань) — українська телеведуча, громадська діячка, засновниця та директорка «Дикого Театру».

Цитати[ред.]

  •  

Багато державних театрів, перебуваючи на утриманні держави, працюють без амбіцій з розслабленими булками. Вони розуміють: яке б лайно не поставили, отримають за нього зарплату. І глядачі, в яких один театр у місті, прийдуть на це подивитись і ще й заплатять за квитки. Якби ж ці театри мали відповідальність, самі заробляли на гонорари, то це змушувало б їх розвиватись[1].

  •  

Більшість українських чоловіків вважає, що жінка має народити дитину — це її місія, вона з цим прийшла у світ. Я маю народити дитину з точки зору людей, які мене оточують, але тут виникає питання: чи дійсно я цього хочу? Важко обстоювати свої бажання, коли на тебе тиснуть, але, лише усвідомивши їх, можна залишитися вірною собі[1].

  •  

В нас у країні статистика показує, що гендерна нерівність є. Я зараз не чіпаю теми насильства над жінками, а кажу лише про економічну нерівність. Проблему з працевлаштуванням, «скляні стелі», коли жінка не може зайняти вищої посади. Про оплату праці, яка на 20-25% нижча, ніж у чоловіків на аналогічних посадах. Тому рух HeForShe — це декларація вголос поглядів і принципів, які ми з Романом Вінтонівим поділяємо[1].

  •  

Для мене шквальна критика – це ознака успіху проєкту. [...] Критика незавжди буває приємною, але, коли вона є, аудиторія прокинулася, бадьоренько біжить писати коменти, то значить ми все робимо правильно[2].

  •  

За межами «бульбашки» світ зовсім інший. Потрібно розуміти, що є адекватні, прогресивні, свідомі, сучасні люди, а є зовсім інші ― з інакшими поглядами, і їх значно більше. І ці люди ухвалюють рішення, голосують, роблять вибір: донести стаканчик до смітника чи кинути під ноги, вкрасти туалетний папір на роботі чи ні, проголосувати за ОПЗЖ чи попісяти в басейн у Єгипті[1].

  •  

Коли в мене виникає бажання щось зробити, купити чи змінити у своїй зовнішності, я запитую себе, чи дійсно я цього прагну, чи хтось мені нав’язує це бажання. Дуже важливо розділяти свої та не свої бажання[1].

  •  

Коли за тобою йде юрба крутих, талановитих, непересічних особистостей — це мотивує. Я зрозуміла: що складніший вибір переді мною, то більше задоволення отримую від того, що роблю його й несу за це відповідальність[1].

  •  

Коли тобі подобається те, що робиш, то значно легше поєднувати. Для мене насправді дуже важливий work-life balance[1].

  •  

Мабуть, мене сформувала моя впертість як реакція на світ, який мені закидає правила, з якими мені не хочеться миритись. А ще підліткові принципи про те, що я сама вирішую, куди мені йти. Адже після того, як ти кажеш, що ти сама вирішуєш, — маєш брати й нести відповідальність за свій вибір[1].

  •  

Можливо, це було егоїстичне бажання, але знайшлися люди, з якими ми й почали робити театр, який травмує, провокує і підходить до тебе дуже-дуже близько. Дикий театр може стати для тебе ближчим, ніж твоя найрідніша людина. Він може поговорити з тобою про ті речі, про які ти ні з ким не можеш поговорити. І для мене це був найголовніший принцип, який треба втілити[1].

  •  

Навколо стільки всього цікавого, можна хапатися за все що завгодно, але треба вміти розподіляти свою енергію й час, щоб це робити якісно[2].

  •  

Найстрашніша криза театру — коли йому нема про що більше говорити, коли не болить. Коли суспільство вилікується від усіх ран, розладів, комплексів, тоді і зникне театр[3].

  •  

Приємно жити у своїй «бульбашці», але потрібно усвідомлювати, що світ навколо неї значно більший. Власне, чим я займаюся ― намагаюся зробити свою «бульбашку» більшою, залучивши в неї більше людей[1].

  •  

Років вісім тому на сценах театру майже не було молодої української драматургії. [...] Ми почали шукати молодих ноунеймів. Були відкритими до молодих режисерів та їхніх експериментів. Готові були інвестувати в ці експерименти. І зараз ми бачимо величезне поле української драматургії, яка вже є у всіх театрах[1].

  •  

«Телебачення Торонто» – це круті дівчата та хлопці, з якими дуже зручно й комфортно спілкуватися. З ними можна поговорити на різні теми – від Нолана до трендів на Pornhub. Те ж саме в «Дикому» з аудиторією, яка до нас ходить. Усі сфери [моєї діяльності] спрацьовують так, щоб ми ставили собі питання, знаходили на них відповіді й розширювали свої межі[2].

  •  

Те, що ти феміністка, не означає, що ти маєш надірвати собі спину. Елементарно можна попросити допомогти. Те ж саме, коли хлопець не знає відчиняти двері дівчині чи ні, – просто запитайте[2].

  •  

Треба щоб усім боліло, інакше живого продукту не вийде. Утім, не було дня, коли б я забула правило «якщо ми не продамо квитки сьогодні, завтра нас може не бути»[3].

  •  

Успіх — хотіти і мати змогу робити, успіх — спати скільки хочеш, успіх — вирішувати самому свою долю, успіх — коли наприкінці вистави люди ридають і пишуть, як вона змінила їхнє життя[1].

  •  

Це зараз ми маємо декорації, команду — все те, що підтверджує наше фізичне існування. Але перший рік свого існування «Дикий» був хайпом, який підкріплювався інформаційними вливаннями в пресі та соціальних мережах. Фактично наш театр народився з комунікації[3].

  •  

Щодо місця Дикого в історії, то, думаю, він певне місце вже зайняв. [...] Наші глядачі готові піти за нами будь-куди. Вони розуміють якість, яку отримують у Дикому, і йдуть за нею не тільки в зал у центрі міста ― з колонами, зі зручними стільчиками, а навіть у театр, де немає стільчиків. Бувають різні антуражі, зовсім не театральні[1].

  •  

Я взагалі дуже довго шукала себе. Працювала журналісткою, піарницею, з дітьми, в повітроплаванні, в компанії, що займалася польотами на повітряних кулях. Мама збирала журнали й газети з моїми статтями, потім інтерв’ю, зараз дивиться випуски Телебачення Торонто і «Ебауту». І сусіди теж дивляться[1].

  •  

Якось навіть собі жартувала: «Ясю, ти кажеш, що у тебе чотири проєкти, а як же активізм і проєкти з ООН?». Але якщо подивитися на це очима звичайної людини, то тут нічим вихвалятися: чотири ж роботи[1].

  •  

Я не знаю, що може бути важливішим за комунікацію з людьми, аудиторією. Театр і робиться заради комунікації. Мої колеги із сектору часто гніваються через те, що про їхні проекти чи діяльність ніхто не знає. Мені у таких випадках хочеться сказати: «Шановні, але ж ви нікому нічого про себе не розповідаєте![3]»

  •  

HeForShe — рух про рівність. Це рух для чоловіків, які розуміють, що жінка — це не про борщі та прибирання кімнати, а чоловік — це не про те, що він не може плакати в кіно. Це про розуміння рівності не тільки в особистих стосунках, а і в соціальному та економічному планах. Коли двоє людей заробляють однаково, займаючи схожі посади, то це краще для сім’ї, ніж коли жінка заробляє на посаді менше, тому що вона — жінка[1]. — про амбасадорство руху HeForShe

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg