Валерій Іванович Шептекіта (20 грудня 1940, Тлумач, Івано-Франківська область — 3 червня 2021, Київ) — радянський і український актор театру, кіно та дубляжу. Заслужений артист Української РСР (1982)[1]. Народний артист України (2000)[2].
«А почалося все в лютому 1961 року. Тоді минуло три роки, як я закінчив школу і працював токарем на військовому заводі в Охтирці, що на Сумщині. Грав у міському Народному театрі, брав участь у художній самодіяльності заводу — співав у чоловічій хоровій капелі. Наш театр грав оперу Миколи Аркаса “Катерина”, в якій я виконував (грав і співав) роль кривдника Івана Москаля. На одній із вистав був присутній художній керівник Сумського музично-драматичного театру імені Щепкіна Олександр Максимович Льдов, який саме набирав студентів до студії при театрі. Він і запропонував мені переїхати до Сум. Паралельно з навчанням студійці були зайняті у виставах театру. Моїм першим серйозним випробуванням стала роль Василя Ковриги у виставі Юрія Мокрєва “Рідна мати моя”.
І тільки 1963 року, маючи у власному доробку 27 великих і маленьких ролей, я вступив до Київського театрального інституту імені Івана Карпенка-Карого на курс Михайла Михайловича Карасьова — Великого педагога. По закінченні працював у Рівненському обласному театрі імені М. Островського та Донецькому українському театрі, який тоді носив ім’я Артема. Після цього дев’ять сезонів служив у Чернівецькому театрі імені Ольги Кобилянської. За цей час зіграв 45 ролей. Саме в Чернівцях я остаточно сформувався як актор, набув професійного досвіду. Потім був Львів — театр ім. М. Заньковецької — один сезон. І звідти подорож на творчий конкурс до Києва.
Із листопада 1979 року — в Київському молодіжному театрі, який зараз носить назву Молодий. Тоді з майже 200 претендентів до театру прийняли тільки 26 акторів і актрис, з яких сьогодні тут грають сім. Першою була робота у виставі “З весною я до тебе повернусь” за п’єсою Олексія Казанцева про Островського-Корчагіна. У ній я грав за Миколу Островського, тобто не його самого, а оповідав від третьої особи. Вистава протрималася у репертуарі кілька сезонів. Другою була невелика роль хазяїна польського хутора у виставі за п’єсою білоруського письменника Василя Бикова “Піти і не повернутися”, присвяченій подіям війни». — про старт у театральній кар'єрі в інтерв'ю газеті «Слово Просвіти» Валерій Шептекіта: “Творімо добро” (23 квітня 2017 року)
«Виставу ставив чудовий режисер, мій однокурсник Віктор Шулаков, який потім закінчив режисерський факультет і працював у Черкаському театрі. Шулаков повністю переформатував п’єсу. У його трактуванні на формування характеру Проні визначальний вплив справив сінематограф. Усі радощі й біди героїні пішли від того, “як в кіно”. Вистава стала сенсацією не лише для Києва, а й усієї України. Було створено дві телевізійні версії спектаклю. Це наша перша спільна робота з тоді молодою артисткою Тамарою Яценко, яка грала роль Проні, а я її татуся.
Сьогодні Тамара Олександрівна поряд з актрисами Іриною Кравченко, Наталією Кленіною та Ганною Васильєвою моя партнерка по спектаклю “Дівочий виноград”… А виставу “За двома зайцями”, яка творчо жила більш як 20 років, зіграли близько 1000 разів. Пам’ятаю, як одного разу виставу відвідала Маргарита Криницина, яка виконувала роль Проні у знаковому фільмі “За двома зайцями”. Їй дуже подобався спектакль нашого театру. Ми стали друзями.
Наступною у мене була роль Сірано у виставі за п’єсою Едмона Ростана “Сірано де Бержерак”, яку теж поставив В. Шулаков. Ця постановка мала великий розголос не лише в Україні». — про важливу в творчості роль Сірка у виставі "За двома зайцями" в інтерв'ю газеті «Слово Просвіти» Валерій Шептекіта: “Творімо добро” (23 квітня 2017 року)
«Цю виставу 16 років тому поставив Микола Яремків. За цей час на сцені змінилося три покоління акторів (моїх синів і невісток), але вистава все ще досить популярна. Це вистава, яка торкається душі і серця кожного глядача. В різних театрах по-своєму трактують проблеми “Кайдашевої сім’ї”. Ми ж намагалися розширити ці рамки. Привід до цього дає оригінальна п’єса “Кайдаші” Н. Дубіної за мотивами І. Нечуя-Левицького. Це вистава про всіх нас — українців. Тут виявлені наші далеко не кращі риси характеру. Але я переконаний, що лише великий народ може казати правду, ще й здатен сміятися над собою». — про популярність у репертуарі Молодого театру вистави "Кайдаші" за повістю Івана Нечуя-Левицького в інтерв'ю газеті «Слово Просвіти» Валерій Шептекіта: “Творімо добро” (23 квітня 2017 року)
«Зніматися почав 1962 року. Першим фільм був “У мертвій петлі” про льотчика-одесита Уточкіна. Під час зйомок познайомився з чудовим артистом Олегом Стриженовим. У фільмі “Борис Годунов”, який знімав Сергій Бондарчук, грав ігумена Чудового монастиря. А у фільмі-опері “Борис Годунов”, що був знятий на студії “Укртелефільм”, виконував роль боярина Шуйського. У фільмі режисера Криштофовича “Одинока жінка бажає познайомитися”, де моїми партнерами були О. Збруєв та І. Купченко, грав Касьяна.
Чимало знімався в українському кіно. У фільмі “Гуси-лебеді летять” грав людину складної долі, підступного писаря Юхима Бабенка — персонажа, що протистоїть головному герою. Цікавою була робота у серіалі “Роксолана”, де я виконував роль духівника Роксолани Абдуллага-мулли, який потім виховував і її синів. Події відбуваються протягом 25 років, тому спочатку мій герой порівняно молода людина, а наприкінці — літня. Зйомки починалися в Криму, а тривали у павільйонах студії “Укртелефільм”. Трагічною була постать професора Приходька з Харківського університету (фільм “Сад Гетсиманський”), який ніс просвітницьку місію, знайомив зеків з романом Флобера “Мадам Боварі”. Після прем’єри фільму була зустріч у НСПУ, де мою роботу оцінили схвально. А в новому серіалі “25 година” я виконую відразу дві ролі — старого годинникаря та екстрасенса зі США». — про зйомки в кіно в інтерв'ю газеті «Слово Просвіти» Валерій Шептекіта: “Творімо добро” (23 квітня 2017 року)
«Слава Богу, що театр вижив у складні 90-ті, коли глядачі майже не ходили на наші вистави. Але актори вірили у свою професію, в її потрібність людям і нині, і завтра, і повсякчас. Це допомогло нам вижити. Сьогодні глядач повернувся до театру. Більшість наших вистав проходить з аншлагами. Майже кожного місяця відбуваються нові прем’єри. Вистав дуже багато, та в цьому процесі головне, щоб кількість переходила в якість.
Нещодавно афішу театру поповнила вистава “Гагарін і Барселона” за творами сучасних українських письменників, яку поставили студенти режисерського факультету Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого, під керівництвом свого педагога Андрія Білоуса. У цьому спектаклі я граю досягнення “нашого часу” безхатька, мого тезку Валерку Івановича.
А з 1 березня розпочалися репетиції вистави “Милий друг” за Гі де Мопассаном, де я буду осягати образ поета Нобера де Варена. В його житті було всього: і сміху, і сліз. Спостережливість, людяність, доброта і невмирущий гумор персонажа ніби опромінюють любов’ю світ людей. Так я розумію цю роль. Для мене театр — це емоція, розум, дія, творчість. Творімо добро». — про зміни в українському театрі в інтерв'ю газеті «Слово Просвіти» Валерій Шептекіта: “Творімо добро” (23 квітня 2017 року)
Стаття у Вікіпедії
