Щоб називати себе людиною, треба мати ідею в голові, розум у серці і Бога в душі[1].
Добре є постити, але ще краще — накласти піст на язик, очі, вуха та думки[1].
В очах страждальної людини ми бачимо розп’ятого Христа, в очах дитини — відблиск неба. Душа, що сповнена любов’ю, спішить до них[1].
Кінець життя — це не прірва, а гавань, до якої мусить кожний причалити: хто замолоду, хто в середніх літах, а хто в глибокій старості. Всім нагорода за мандрівку одна — вічність[1]…
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі
