Фредерік Беґбеде

Фредерік Беґбедер

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Фредерік Беґбедер (фр. Frédéric Beigbeder; нар.21 вересня 1965)  — сучасний французький письменник і публіцист, є засновником літературної премії, яку щорічно присуджують перспективним французьким авторам «Prix de Flore».

Цитати

У мене [...] таке відчуття, що ми стали істотами , які постійно прагнуть чогось нового та споживають людей, як йогурт. Ви можете побачити, яка наша здатність до любові, у Facebook . Там купа так званих друзів , включаючи сотню потенційних партнерів , які можуть миттєво замінити вашого нинішнього. Це довгий список очікування, як в аеропорту, і якщо з одним не виходить, ви шукаєте наступного. Мене лякає думка про те, що людей так легко замінити.

«Кохання живе три роки»

• Шлюб — це ікра на сніданок, на обід і на вечерю: тим, що обожнюєш, теж можна обжертися до нудоти.
• Любов живе довго, тільки якщо кожен з люблячих знає їй ціну.
• Найкращі свята — ті, що відбуваються всередині нас.

Наше покоління надто поверхневе для шлюбу. Одружуєшся, як у Макдональдс ходиш. Тоді ти вдаряєш. Як би ви хотіли залишатися з однією людиною все своє життя в суспільстві повсюдного перезарядження? У часи, коли зірки, політики, мистецтво, статі, релігії взаємозамінніші, ніж будь-коли, чому почуття кохання має бути винятком із загальної шизофренії? І тоді, по-перше, звідки береться ця дивна одержимість спробою будь-якою ціною бути щасливим лише з однією людиною? З 558 типів людських суспільств лише 24 відсотки є моногамними. Більшість видів тварин полігамні. Шлюб — це ікра на кожному прийомі їжі: нетравлення того, що ти обожнюєш, аж до нудоти. «Давай, з’їж ще… Що? Ти більше не можеш? Але якщо ти нещодавно вважав це смачним, то що з тобою таке, дозвольте запитати?» Сила кохання, його неймовірна сила, мусила настільки налякати західне суспільство, що воно створило цю систему, покликану викликати у вас огиду до того, що ви любите. Американський дослідник нещодавно довів, що невірність має біологічну природу. Невірність, за словами цього відомого вченого, є «генетичною стратегією, спрямованою на сприяння виживанню виду». Уявіть собі сцену: «Люба, я зрадив тобі не заради власного задоволення: я зробив це заради виживання виду! Тобі навіть може бути байдуже, але хтось же має подбати про виживання виду! Якщо ти думаєш, що я розважаюся!...»

«99 франків», 2000

Смерть — єдина зустріч, не записана у вашому органайзері.

Серце, не розбите любов'ю, ще не серце.

Люди закінчують самогубством від того, що отримують поштою одну рекламу. — «Щоранку ви перевіряєте чотири голосові пошти: домашній автовідповідач, офісний автовідповідач, голосову пошту мобільного телефону та електронні листи на iMac. Тільки ваша поштова скринька залишається відчайдушно порожньою. Ти більше не отримуєш любовних листів. Ви більше ніколи не отримаєте аркушів паперу, вкритих сором’язливою каліграфією, просякнутих сльозами, напахнутих любов’ю та складених емоціями, з ретельно скопійованою адресою на конверті, включаючи надпис до листоноші: «Не заблукай дорогою, листоноше, віднеси це важливе послання довгоочікуваному одержувачу...» Люди вбивають себе, бо отримують поштою лише рекламу.» (там само)

Чоловік увійшов до печери Платона. Грецький філософ уявляв собі чоловіків, закутих у кайдани в печері, які споглядають тіні реальності на стінах свого підземелля. Печера Платона тепер існувала: її просто називали телебаченням. На нашому екрані електронно-променевої трубки ми могли бачити реальність «сухої Канади»: вона виглядала як реальність, але це не була реальність. Логос був замінений логосами, проектованими на вологі стіни нашої печери. Знадобилося дві тисячі років, щоб дійти до цього моменту.

Щоб вийти з розваг, потрібно зіткнутися з тривогою. — «Кожен, хто критикує Товариство Видовища, має вдома телевізор. Усі критики Товариства споживачів мають картку Visa. Ситуація нерозв'язна. Нічого не змінилося з часів Паскаля: людина продовжує тікати від своїх страждань через розваги. Просто кажучи, розваги стали настільки повсюдними, що замінили Бога. Як втекти від розваг? Зіткнення з тривогою.»

Вікна у світ, 2003

Єдиний сенс життя в демократії — це можливість її критикувати.

«Французький роман», 2009

Я ніколи не писав нічого, окрім історій людини без минулого: герої моїх книг — це продукти епохи безпосередності, загублені в безкорінному сьогоденні — прозорі мешканці світу, де емоції ефемерні, як метелики, де забуття захищає від болю. Цілком можливо, і я є тому доказом, пам'ятати лише кілька фрагментів свого дитинства, та й то більшість із них є фальшивими або створеними постфактум. Така амнезія заохочується нашим суспільством: навіть майбутній перфект знаходиться в процесі граматичного зникнення. Моя інвалідність скоро стане звичайним явищем; Мій випадок стане узагальненням.

– Кокаїн у моїх книгах не для того, щоб бути модним чи нікчемним, а тому, що він уособлює наш час. Це метафора вічного теперішнього без минулого та майбутнього. Повірте, такий продукт міг би лише домінувати в сучасному світі; ми лише на початку глобального сп'яніння. – Сподіваюся, ви помиляєтесь… – Я теж.

Фредерік Беґбеде, 13 вересня 2014

Коли я був маленьким, ми ніколи не пристібали ремені безпеки в машинах. Усі скрізь курили. Ми пили з пляшки під час їхання. Ми каталися на слаломі на Веспах без шоломів. Я пам'ятаю, як гонщик Формули-1 Жак Лаффітт їхав на Aston Martin мого батька зі швидкістю 270 км/год, щоб відкрити нову автомагістраль між Біарріцем та Сан-Себастьяном. Люди займалися сексом без презервативів. Ви могли б витріщатися на жінку, підходити до неї, намагатися спокусити її, можливо, торкатися її, не ризикуючи бути сприйнятим як злочинець. Велика різниця між мною та моїми батьками: у молодості у них зросла свобода; під час мого вони лише зменшувалися, рік за роком.

Це історія меланхолійного хлопчика, який виріс у країні самогубців, вихований батьками, пригніченими невдалим шлюбом. Це історія загибелі освіченої провінційної буржуазії та зникнення цінностей старої лицарської знаті. Це історія країни, якій вдалося програти дві війни, вдаючи, що вона їх виграла, а потім втратити свою колоніальну імперію, вдаючи, що це не мало значення. Це історія нового людства, або як католики-монархісти стали глобалізованими капіталістами. Ось таке життя я прожив: французький роман.

«Бесіди нащадка епохи», 2015

В мене є своя теорія про Голокост. Як на мене, то не можна вбити шість мільйонів людей і не мати наслідків. Чому зник гумор? Усім цим людям був притаманний певний чорний гумор. І це зникнення відчувається щодня. Я народився за двадцять років після Другої світової війни — і повинен рости у світі, де нещодавно вбили шість мільйонів людей?! Гадаю, звідси й випливає все, що пишуть про зникнення минулого. Не можна жити сьогодні так, наче цієї трагедії не було.

Чи хвойда я? Я часто думаю собі: треба всіх зваблювати, всім подобатися, треба щоб усі тебе любили, живеш-бо в суспільстві зваби, а це, до речі, й досить непогано.

Не думаю, що існує рецепт писання. Щоразу як я беруся до якоїсь статті чи роману, я все розпочинаю з нуля. Аж прикро, що досвід нічого не значить у нашому ремеслі. (...) Якби треба було знайти рекламне гасло для того, що я роблю, то я сказав би: інтелектуально-ігрова діяльність.

Після виходу книжки настає порожнеча, щось на кшталт baby blues, коли чекаєш, що бажання писати знову повернеться. Часом воно може й довго тривати.

Може, воно й дурня, але писати можна лише тоді, коли щось спонукає до цього, коли настає необхідність, коли книжку неначе диктує тобі внутрішній голос. Якщо цього нема, книжка буде штучна, її ніхто не читатиме. — Як ото в коханні: ти ж не вибираєш, у кого закохатися. З книжкою так само: ти не «вирішуєш» написати її, вона сама приходить до тебе.

Джерела

• Ф. Бегбедер. Бесіди нащадка епохи. — Київ: КМ-БУКС, 2017. — 352 с. — ISBN 978-617-7535-39-2