Чи це не правда, що ми починаємо своє життя солодким дитям з вірою у все, що є під батьківським дахом? Потім настає день Лаодіцей, коли ти розумієш, що ти жалюгідний, нещасний, бідний, сліпий і голий, і з обличчям страшного невдоволеного привида ти плентаєшся через кошмарне існування.[1]
Щось, хтось, якийсь дух переслідував усіх нас через пустелю життя і рано чи пізно мав нас наздогнати перед тим, як ми доберемося до раю. Звичайно, зараз, коли я це згадую, то розумію, що це лише смерть – смерть нас наздоганяє перед раєм. Єдине, чого ми прагнемо все наше життя, що змушує нас стогнати й переживати різноманітні болі, – це пам'ять якогось загубленого райського щастя, яке, мабуть, ми пізнали в утробі, і його можливо повторити лише через смерть.[2]
Мені подобається багато речей одразу, і я заплутуюсь і зациклююсь на біганині від однієї згаслої зірки до іншої.[2]