«У війни не жіноче обличчя» — художньо-документальна книга Світлани Алексієвич 1985 року, створена на основі історій, розказаних письменниці жінками-учасницями Другої світової війни.
Ми не знали світу без війни, світ війни був єдино знайомим нам світом, а люди війни — єдино знайомими нам людьми[1]. — спогади про власне дитинство
Ми завжди воювали або готувалися до війни. Згадували, як воювали. Ніколи не жили по-іншому, мабуть і не вміємо. Не уявляємо, як жити інакше, цього нам треба буде колись довго навчатися[1]. — спогади про власне дитинство
Усе, що нам відомо про війну, ми знаємо з «чоловічого голосу». Ми всі в полоні «чоловічого» уявлення і «чоловічого» відчуття війни. «Чоловічих слів». А жінки мовчать[2].
Спогад — це не жагучий або спокійний переказ реальності, що відійшла назавжди, це нове народжування минулого, коли час повертає назад[3].
…війна — це насамперед убивство, а потім — важка праця. А потім — і просто звичайне життя… У центрі завжди те, як нестерпно і як не хочеться помирати. А ще нестерпніше і ще більше не хочеться вбивати…[4]
Перед лицем смерті всі ідеї блякнуть, і розкривається незбагненна вічність, до якої ніхто не готовий[5].
…наша пам'ять — зовсім не ідеальний інструмент. Вона не тільки самовільна і вередлива, вона ще на ланцюгові часу, як собака[6].
…ми дивимося на минуле із сьогодення, ми не можемо дивитися нізвідки[6].
Мужність на війні й мужність думки — це дві різні мужності[7].
…великій ідеї потрібна маленька людина, вона не потребує великої. Для неї вона зайва і незручна[8].
…історію війни підмінили історією перемоги[8]. — про зображення подій Другої світової війни в СРСР
Світлана Алексієвич. У війни не жіноче обличчя = У войны не женское лицо / пер. з рос. В. Рафєєнка. — Харків: Віват, 2016. — 400 с. — ISBN 978-617-690-568-4
Стаття у Вікіпедії
