Тихонов В'ячеслав Васильович

Матеріал з Вікіцитат
Тихонов В'ячеслав Васильович
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

В'ячеслав Васильович Тихонов (рос. Вячеслав Васильевич Тихонов; 8 лютого 1928, Павловський Посад, Московська губернія — 4 грудня 2009, Москва, Росія) — радянський і російський актор. Народний артист СРСР (1974). Герой Соціалістичної Праці (1982). Лауреат Державної премії СРСР (1970]]). Лауреат Державної премії Росії (1976) за роль Ісаєва-Штірліца у серіалі «Сімнадцять миттєвостей весни». Лауреат Ленінської премії за роль Івана Івановича у фільмі «Білий Бім Чорне вухо» (1977). Лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка (1980) за читання дикторського тексту у фільмі «Відродження».

Знявся в українських фільмах: «У мирні дні» (1951, Гриневський), «Максимко» (1952, Горелов), «Зірки на крилах» (1955, Олекса Лавринець), «НП. Надзвичайна подія» (1959, Віктор Райський), «Спрага» (1959, Безбородко), «По вулицях комод водили» (1978), «Наближення до майбутнього» (1986, Лунін).

Цитати[ред.]

  •  

«Я вступав важко. Мене не прийняли, і я сидів на сходах і плакав. І тут — випадкова зустріч з Борисом Бібіковим. Я слізно благав взяти мене до нього на курс. Він уважно на мене подивився і сказав: «Ну добре, приходьте вчитися першого вересня». І взяли мене на один випробувальний семестр. За ці півроку багато кого відсіяли. А я в кінці семестру одержав вищу оцінку і право бути серед студентів. ...Думаю, може, ще тому мене пожаліли і зарахували — на курсі виявилося мало хлопчиків. Нещодавно закінчилася війна, держава займалося відновленням господарства... Дуже багато збігів таких у моєму житті. А вже в 1948 році була перша моя велика робота з акторами двох курсів — Герасимовим і Макаровою. Ми робили сцени з «Молодої гвардії». Фадєєв приходив до нас — Герасимов його запрошував. Грали там і Женя Моргунов, і Сергій Бондарчук, Інна Макарова, Клара Лучко, Ляля Шагалова. Режисери, серед яких була і Ліознова — вона навчалася на режисерському: такий у нас зібрався спільний курс — акторсько-режисерський. Ще Єгоров, у якого я потім знімався. Пам’ятаю Носову — смішна кирпатенька акторка... А потім з цього спектаклю народився майбутній фільм. І кілька людей з нашого курсу Герасимов взяв. Почалися зйомки фільму, і всі ми виїхали в експедицію. В якійсь школі жили — готелів там не було». — про вступ в інститут Свого Штірліца В’ячеслав Тихонов «списав» із сусіда (12 лютого 2008 року)

  •  

«Я, очевидно, довго йшов до цієї ролі через інші ролі. А головне те, що ми через цю війну пройшли. Знаємо, що таке голод, як важко жилося всьому народу. Це все в мені. Коли почалася війна, мені виповнилося 13 років, тому вона пройшла через нас, хлопчиків того часу, через наші душі, через наші очі, сльози... Усі ми родом з дитинства. І я щасливий, що зіграв у фільмі «Сімнадцять миттєвостей весни». Грав би цього Штірліца інший актор і Штірліц був би іншим. Яким би ти не був талановитим, перед глядачами ти з’являєшся своєю суттю. Я щасливий, що глядачі повірили в моєму виконанні в цього розвідника — Максима Максимовича Ісаєва. Хоча образ збірний». — про головну роль Штірліца Свого Штірліца В’ячеслав Тихонов «списав» із сусіда (12 лютого 2008 року)

  •  

«Я дійсно озвучував роль Печоріна в картині Ростоцького «Герой нашого часу». Режисер мене попросив, а Володя Івашов був не проти — я запитав у нього дозволу. Мій голос прекрасно підійшов. Дублював багатьох іноземних акторів. Серед найвідоміших — Ален Делон. І, до речі, на дубляжі не заробив — так, дріб’язок якийсь. Зате паралельно вчився професіоналізму в закордонних зірок». — про озвучування акторів Свого Штірліца В’ячеслав Тихонов «списав» із сусіда (12 лютого 2008 року)

  •  

«На дачі, колись і будував цю дачу сам, але не добудував. Не вистачило можливостей, і час минув. У Москву не виїжджаю. Живу за містом. Там у нас урядова траса. Асфальтована, але малопримітна дорога веде в наше дачне селище, де всі мене знають. Зараз ми живемо в іншій історичній формації. Людям мого покоління складно прийняти нове життя. Я живу турботою і болем про своїх онуків. Про дочку Аню. Ось чим я зараз живу. Онуки радують мене. Не я придумував онукам імена. Це батьки малюків по імені двох дідів назвали. Одного — Слава — на честь мене, другого — Георгій — на честь батька Колі, чоловіка Аніного. Георгій Переможець у нас і Славік». — про замкнуте життя на пенсії Свого Штірліца В’ячеслав Тихонов «списав» із сусіда (12 лютого 2008 року)

Примітки[ред.]