Тарас Шевченко (фільм, 1951)
«Тарас Шевченко» (рос. Тарас Шевченко) — радянський історико-біографічний фільм 1951 року режисера Ігоря Савченка про життя великого українського поета і художника Тараса Григоровича Шевченка.
Цитати про фільм[ред.]
Вражали масштабністю натурні зйомки в Києво-Печерській лаврі, «Ніч на Івана Купала» з величезними масовками на схилах Дніпра, велич інтер’єрів Ермітажу й Академії мистецтв у Ленінграді, контрастуюча гнітючою монотонністю натурна декорація випаленого сонцем «Новопетровського форту» у Вишгороді і паралельні зйомки в пустелях Середньої Азії, на Аралі й Каспії». Це були «складні експедиції і натурні об’єкти з тисячними масовками»[1]. |
|||||
| — Ігор Вєтров |
Фільм Ігоря Савченка «Тарас Шевченко» не належить до пріоритетних для сучасних дослідників кіно. Чесно кажучи, я також вважала його типовим продуктом тоталітарної доби. Власне, він таким і є, але, натрапивши на згадку про нього у книзі австрійця Петера Деманта (псевдонім – Кресс Вернон), поглянула на цей фільм іншими очима. А сприйняття фільму, як відомо, залежить від того, якими очима на нього дивитися. Присуджуючи 1952 року Ігореві Савченку Сталінську премію, тодішня влада в СРСР не брала до уваги той факт, що в’язні ГУЛАГу можуть ототожнювати свою долю з Шевченковою[1]. — Зі статті «Невідоме про фільм "Тарас Шевченко"(1951)» |
|||||
| — Лариса Брюховецька |
Акцентуючи увагу на трагічному знущанні над солдатами, в тому числі й над Шевченком, у пустелі на берегах Каспію, автор, очевидно, не усвідомлював, скільки у його країні, якій він служив вірою і правдою, безневинно покараних, в тому числі поетів і художників. |
|||||
| — Лариса Брюховецька |
Вислови Тараса Шевченка на зразок такого: «Горе народу стискує кулаки й гострить ніж. Хай знає народ, що ярмо можна не тільки нести, але можна й треба скинути його» можна було сприймати і на рахунок «найсправедливішої» влади країни Рад, бо становище народу через сто років після кріпаччини не поліпшилося, радше навпаки. До речі, епізоди заслання Шевченка визнали найсильнішими у фільмі не тільки глядачі: по-справжньому прекрасними їх вважав і кінорежисер Михайло Ромм. Та й ніхто з критиків, які писали про фільм, не оминув згадок про муштру на розпеченому плацу і покарання шпіцрутенами непокірного солдата Скобелєва – епізодів трагедійного напруження[1]. — Зі статті «Невідоме про фільм "Тарас Шевченко"(1951)» |
|||||
| — Лариса Брюховецька |
«Тарас Шевченко» Ігоря Савченка з’явився у період «малокартиння». Влада, якою рухало прагнення «краще менше, та краще», насильно скоротила кількість фільмів (у 1951 році їх вийшло всього дев’ять на весь Радянський Союз). Припинився приплив у кіно молоді. З драматургії зник живий конфлікт, його замінили «безпечним» конфліктом «хорошого з іще кращим». Склався «безликий стиль» помпезних кінострічок. Еталоном став фільм «Падіння Берліна» Михайла Чіаурелі, який утверджував апологію і міфологізацію Сталіна. В такому ж епічно-патетичному стилі В. Петров зняв «Сталінградську битву», а Юлій Райзман – «Кавалера Золотої Зірки»[1]. — Зі статті «Невідоме про фільм "Тарас Шевченко"(1951)» |
|||||
| — Лариса Брюховецька |
Епоха «холодної війни» нав’язувала кінематографу прямолінійне трактування теми Заходу. Пов’язана з «холодною війною» ідея національної зверхності породила жанр біографічного фільму. У фільмах-біографіях російські діячі науки і культури минулого долали не тільки «тяготи царизму», а й чужі «віяння Заходу». Рішення про збільшення виробництва фільмів ухвалюють на ХІХ з’їзді КПРС (жовтень, 1952), але його реалізація почнеться тільки після смерті Сталіна, з початком «відлиги»[1]. — Зі статті «Невідоме про фільм "Тарас Шевченко"(1951)» |
|||||
| — Лариса Брюховецька |
Ігор Савченко, маючи чималий режисерський досвід у зображенні усіляких ворогів, не шкодував барв, показуючи в сценарії «Тарас Шевченко» жорстоку, антигуманну суть царизму й персонально Миколи ІІ з його «нерухомим олов’яним поглядом монарха». Справедливо вважається, що персонажі з негативним іміджем виходять цікавішими, та у фільмі «Тарас Шевченко» сталося навпаки: жорстокі слуги царизму – поміщики, жандарми, армійські чини – виглядають знаками, що несуть хрестоматійну суть свого історичного сенсу, а не живими людьми. Більшість персонажів нагадують кліше, такі собі умовні знаки, які виголошують обов’язкові для тогочасної ідеології сентенції.[1]. — Зі статті «Невідоме про фільм "Тарас Шевченко"(1951)» |
|||||
| — Лариса Брюховецька |
Кожна доба ліпить екранний образ генія за власними образом і подобою. І за ним можна судити не так про генія, як про час, коли цей образ творився. Особливо показовим у цьому сенсі є геній Шевченка, якого українське кіно впродовж ХХ століття втілювало чотири рази – 1926 року, 1951-го, 1964-го і в 1990-х роках. І щоразу він поставав інакшим. І не тільки через різну міру таланту того чи іншого актора та режисера, а через вимір і характер часу. Незважаючи на всі ідеологічні навантаження, фільм Ігоря Савченка зберігає значення і нині, оскільки стимулює глядача до пізнання істинних фактів біографії Тараса Шевченка, його трагічної долі[1]. — Зі статті «Невідоме про фільм "Тарас Шевченко"(1951)» |
|||||
| — Лариса Брюховецька |
У партійній субординації радянський агітатор Шевченко постійно перебуває в оточенні старших товаришів (братів), не мислить Неньки незалежною, а лиш вірить у майбутнє багатостраждальної Росії та його знедоленої України. Тобто перебуває на службі в Російської імперії та говорить лише пропагандистськими штампами, наприклад, про багатостраждальну Святую Русь[2]. — Зі статті «Шевченко у радянському кіно. Тарас Шевченко у кольоровій кінематографії радянського періоду» |
|||||
| — Олександр Ковальчук |
Примітки[ред.]
