Сціборський Микола Орестович

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Микола Сціборський
Sciborsky.jpg
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії
Wikisource-logo.svg Роботи у Вікіджерелах
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Микола Сціборський (1898—1941) — український політичний діяч, державник, Провідник Легії українських націоналістів (1925 - 1929), фундатор Української військової організації, один з фундаторів Організації Українських Націоналістів, теоретик українського націоналізму.

Цитати[ред.]

«Націократія»[ред.]

  •  

Український націоналізм змагає до створення політичного, соціального та господарського ладу самостійної Україн­ської Держави на принципах націократії.[1]

  •  

Для українського націоналізму — Українська Нація є вихідним заложенням чинності та цілевим означенням усіх його прямувань.[1]

  •  

...кожна нація безнастанно побільшує свої духовні та фізичні сили, перебуваючи в стані невпинного зростання.[1]

  •  

Ніяка здоро­ва нація не піде на самообмеження; вона шукає поширення назовні, і тут на своїх шляхах стрічає інші нації, штовхані од­наковими, але суперечними їй, завданнями та інтересами. Так твориться явище, що його називаємо імперіалізмом.[1]

  •  

Національно-державницький імперіалізм — це неминучий прояв історії.[1]

  •  

Націоналізм усвідомлює себе й творче значіння миру в певних умовах, одначе це не засліплює його розуміння підставових законів існування націй і їх відношень між со­бою, що базуються не на уроєних мріях про "згоду", "братер­ство" й пацифізм, лише на неминучих противенствах.[1]

  •  

На етнічно-національ­ний поділ людства впливає незбагнений закон світобудови, що з безмежно великої різноманітності складових елементів життя — творить його величаву суспільну гармонію...[1]

  •  

Виходячи із спіритуально-волюнтаристичного світогляду, український націоналізм сприймає власну націю за найвищу, абсолютну iдейну й реальну цінність, видвигаючи гасло: Нація понад усе![1]

  •  

Ідеологія націоналізму є суцільна, неподільна, войовнича й непримирима; її немислимо узгіднювати з іншими ідеологіями.[1]

  •  

Український націоналізм знає, що із природи своєї всяка національна ідея й національний інтерес є запереченням ідей та інтересів.[1]

  •  

...свою ідеологію націоналізм будує на максималізмі, здоровому егоїзмі, любові до свого, нетерпимості до ворожого й активизмі, здатному бути заліз­ним тараном для розторощення чужої сили, що схоче станути нації на перешкоді.[1]

  •  

В обранні засобів визволення Української Нації, націо­налізм не обмежує себе ніякими "загальнолюдськими" приписами "справедливости", милосердя и гуманізму, уважаючи, що вони можливі до здійснення тільки в умовах взаємності.[1]

  •  

Все те добре, що добре для блага, сили й розвитку моєї нації; все те зле, що цю силу й розви­ток послаблює — це основна заповідь ідеології українського націоналізму.[1]

  •  

...ідеологія націоналізму є наскрізь реальною, вона відображує в собі накази національного існування й присвячує себе єдиній Великій Меті: — Службі Самостійній Соборній Нації![1]

  •  

У відмінність до соціалістичних протидержавних те­орій, український націоналізм вчить, що передумовою забез­печення всебічного розвитку нації та її активної ролі в світо­вому оточенні є власна, незалежна держава.[1]

  •  

...основне завдання нації полягає в поширенні її державних меж насам­перед на цілий, пов’язаний із нею, етнографічний простір.[1]

  •  

Український націоналізм хоче спричинитися до створен­ня потужної й великої держави, що в стані була б кожночасно — через свою внутрішню скріпленість і зовнішню актив­ність — найкраще здійснювати завдання Української Нації та захищати її інтереси перед іншими націями.[1]

  •  

...український націоналізм, признаючи за фашизмом велику історичну заслугу і дійсно наближуючись де нього своїм ідеологічним змістом, є водночас рухом на­скрізь оригінальним і від нікого незалежним.[1]

  •  

В націо­налістичному світогляді нація й держава виступають як одноціла та найвища в її ідейній і реальній вартості мета, що означається поняттям державної нації.[1]

  •  

Дер­жава — це не крамничка, що до неї ходять тільки "за потре­бою"... Стоячи на службі національно-громадських інтересів, допомагаючи в їх здійсненню цілому суспільству й поодино­ким громадянам — держава водночас має свій власний, неза­лежний зміст і характер, випливаючий із зверхності її мети та загальності її значіння.[1]

  •  

Нація, це вічність — вчить український націоналізм.[1]

  •  

За фундамент своєї суспільно-виробничої й політичної бу­дови націократія бере животворчі — характерні для нашої доби й інтересів Української Нації — основні групи селян­ства, робітництва й провідної, продукуючої інтелігенції, що є еманацією (втіленням) цих перших двох соціальних груп, ведучи їх у творчу, бадьору будучність не шляхами антагонізмів і війни "всіх проти всіх" — лише соціального миру й солідарности (співробітництва).[1]

  •  

Націократія — як режим панування нації у власній дер­жаві, здійснюваний владою всіх її соціально-корисних верств — лишилася б утопією, коли б націоналізм не спромігся оперти її на здорових соціально-економічних підставах.[1]

  •  

Для збереження згаданої рівноваги, націократія надає своїй соціально-економічній системі комбінова­ний характер, де приватна власність і економічна свобода сполучатимуться зо здійснюваними державою принципами гос­подарської планової контролі й з певними родами колективної (націоналізованої, муніципалізованої та кооперативної) власності там, де вона обумовлюється самим характером господарства.[1]

  •  

Зберігаючи комбінований принцип колективного й приватного інтересу, націократія індустріальний розвиток країни будуватиме на мішаних засадах націоналізованої (себто удер­жавленої), муніципалізованої, кооперативної і приватнокапіталістичної промисловості.[1]

  •  

Націократія заперечує принцип класової боротьби та пра­во окремих соціальних груп на монопольне панування в державі й на експлуатацію суспільства.[1]

  •  

Ідеологічні підстави й гіркий досвід пережитих Українською Нацією "соціалістичних" експериментів вказують йому, що розв’язка соціальних проблем лежить не в класовій боротьбі і не в уроєних (а у своєму реалізмі — хижих і спекулятивних) інтернаціональних догмах, лише в духовій, моральній і виробничій єдності всіх соціальних груп нації та їх збірній відповідальності за її розвиток і будучність.[1]

  •  

Відкидаючи спекулятивну мораль капіталістичної демократії, що демагогічними гаслами маскує визиск, нерівність і стихії ненависті, як також і примітивний "споживчий" варваризм комуно-соціалізму — державний синдикалізм будує свій устрій на здоровій етиці, конкретизованій в засаді: "продукт праці належить працюючим", на принципі органічності суспільства й напродукуючому обов’язку всіх його груп, що єдино зумовлює їх права на матеріальний еквівалент і суспільно-політичне значіння в державі.[1]

  •  

Всі органічні клітини суспільства (виробничі групи) будуть зор­ганізовані в синдикати (спілки) відповідно до своєї праці, професій і господарських функцій.[1]

  •  

Основними групами, що репрезентуватимуть у синдикатах інтелектуальну й фізичну працю нації, є: продукуюча інтелігенція — поділена на різні фахові підгрупи (вчені, техніки, педагоги, літератори, лікарі, службовці і т.д.); робітництво всіх родів промисловості й тран­спорту, різних виробничих категорій; селянство та сільсько­господарське робітництво; ремісництво; власники промисло­вих і торгівельних приватних підприємств, тощо.[1]

  •  

Синдикалізім націократії повертає праці людини її втрачений духовий і цільовий зміст.[1]

  •  

Свою визвольну акцію український націоналізм базує на національній революції.[1]

  •  

Таким чином, національна революція — це е внутрішній, тяглий у часі та різноманітний у своїх виявах, ідейний, духо-волевий, визвольно-політичний і державно-творчий процес Української Нації, спрямований до її звільнення, скріплення, впорядкованім та забезпечення для неї гідного існування.[1]

  •  

Сила націоналізму в його фанатичній вірі у власну правду, в тій послідовності, що нерозривно в’яже його принципи й теорії з методами чинного застосовання їх до життя.[1]

  •  

Сильна своїм авторитетом і стабільністю націократична влада, зосереджуючи в своїх руках керму, оборону й лад держави, водночас забезпечуватиме під своєю зверхністю широкі можливостісамодіяльності населення в найбільш питоменних для історичних українських умов формах громадської самоуправи.[1]

  •  

Українська Держава за адміністративним розподілом, що узгляднятиме природні, історичні, політичні, економічні і стратегічні властивості окремих районів нашої обширної території, поділятиметься на краї, повіти й громади (місь­кі, містечкові, сільські), що матимуть свої органи самоуп­рави та у межах встановлених законами компетенцій керму­ватимуть місцевими публічними справами.[1]

  •  

На чолі Нації й державної організації стоятиме Голова Держави.[1]

  •  

Це буде Вождь Нації, най­кращий із найкращих її синів, що силою загального довір’я нації та правом своїх внутрішніх властивостей триматиме в своїх руках владу Держави.[1]

  •  

Суціль­не, інтегруюче світоглядове й політичне єство націоналізму не покривається з поняттям партії — явища неминуче часткового й диференціюючого цілість.[1]

  •  

Так в основному виглядатиме постійний державний лад націократії, Україна буде авторитарною й унітарною, але в належній мірі й децентралізованою республікою, що всіма елементами свого устрою відповідатиме істоті націо­кратії, як режиму панування цілої нації у власній державі.[1]

  •  

Вироста­ючи з глибин народу, покриваючи своїм генералізуючим змістом ціле його життя — націоналізм стане вартівничим і будівничим нації, її провідним авангардом, що виховувати­ме маси і двигатиме їх до творчости на підставі гасла націократії: Праця, самодіяльність, дисципліна![1]

  •  

Ніякі угодовські автономістичні й федералістичні компроміси, ніякі легкодухі «орієнтаційні» лавірування перед тим чи іншим окупантом - не врятують Україну перед імперіалістичною навалою її історичних ворогів; закон її буття лежить тепер тільки в непримиримій боротьбі за свою державну самостійність і соборність.[1]

Про Миколу Сціборського[ред.]

  •  

Я втратив в особі Миколи Сціборського найсильнішого і найсовіснішого співробітника великого досвіду, величезного знання, безсумнівної відданости. Тому на цьому місці належить йому моя вдячність і посмертне для нього визнання виїмкових його заслуг для Українського Націоналістичного Руху, а разом з тим – для Організації Українських Націоналістів.[2]

  Андрій Мельник

Див. також[ред.]

Примітки[ред.]

Джерела[ред.]