Перейти до вмісту

Стрельник Олена Олександрівна

Матеріал з Вікіцитат
Стрельник Олена Олександрівна
Стаття у Вікіпедії

Стрельник Олена Олександрівна (народилась 30 липня 1977 року, Харків) — українська соціологиня, докторка соціологічних наук, авторка праць із соціології материнства, питань гендерної рівності, сімейної та демографічної політики.

Цитати про себе

[ред.]
  •  

Моя дипломна робота в університеті, а також кандидатська і докторська дисертації були на гендерну тематику. Ще 1999 року після захисту дипломів нам давали відзнаки. Хтось отримала «Міс інтелект», хтось іще щось. А мені дали «Захисниця феміністок», бо диплом називався «Становлення жінок у сучасному українському суспільстві». Цікавий нюанс: чому саме захисниця? Пояснили так, що 1999 року назвати феміністкою — це наче «образа», а захисницею — це не образливо.[1]

  •  

В академічному житті мене оточували жінки, які дуже підтримували. Коли я вступила в заочну аспірантуру і завагітніла першою дитиною, моя керівниця Олена Якуба зраділа цій новині. На її думку, жінка, яка вже має сім’ю, емоційно стабільніша. Я колись натрапила на кілька досліджень, що в жінок-матерів навіть вищий рівень академічної дисципліни і публікаційної активности, ніж у тих, у кого немає дітей.[1]

  •  

Народження дітей мене дисциплінувало як науковицю і професіоналку. І цей стиль робочий властивий мені донині, хоча діти вже дорослі. Десь прочитала фразу, що діти — це найбільші руйнівники всіх планів. Якщо в мене в цю мить усе добре, якщо є хоч хвилька вільного часу і є заплановані справи, зазвичай я роблю їх просто зараз. Бо якщо я їх відкладу, може статися, що дитина захворіє чи мені треба буде терміново вирішувати якісь сімейні питання. Відповідно є ризик порушити дедлайни.[1]

  •  

Спостерігаючи за тим, що відбувається в українському академічному середовищі (випадки плагіату, академічної недоброчесности, псевдонаукових дисертацій), я розчарувалася в можливостях академічної науки. Мені здалося, що простіше достукатися до людей шляхом просвітництва.[1]

  •  

Першу мою статтю про материнство було опубліковано на ресурсі «Українська правда. Життя». Свої ідеї я спершу обговорювала з чоловіком на кухні, потім вирішила вийти на широку публіку. Відтоді почалася моя публіцистична діяльність. Скажу так: я пишу не тому, що можу писати, а тому що я не можу не писати. [1]

  •  

Коли я пішла з академічного середовища, то відчула, що світ за межами університету набагато цікавіший. Цей великий практичний досвід дозволяє мені непогано викладати в практично-орієнтованому руслі. Я знаю, який є запит, на який тип експертизи, і намагаюся цей запит імплементувати у своїй курси на магістерській програмі з гендерних студій у Національному університеті імені Тараса Шевченка.[1]

  •  

Я взагалі людина дуже тривожна, з доволі низькою самооцінкою, тому мені коштує великих зусиль — долати такі речі. Піднімаюся і йду далі, тому що це частина мене, тому що права людини — це незмінне мірило оцінки будь-чого. Лупати нам цю скелю ще довго. Мене особисто це дуже мобілізує — що я не сама собі придумала, ніби сексизм існує. І це мені теж додає наснаги.[1]

Цитати про феміністичний рух в Україні

[ред.]
  •  

Якщо говорити про феміністичний рух, за моїм спостереженням, дедалі більше жінок в Україні стали відкрито називати себе феміністками, і це мене дуже тішить. Однак є ще чимало жінок і чоловіків, які говорять, мовляв, «я за рівні права жінок і чоловіків, але я не є феміністом чи феміністкою.[1]

  •  

Звичайно, український феміністичний рух не монолітний, окремі дискусії доволі гарячі й запальні. Можна згадати принаймні кілька тем, як-от трансгендерність, проституйовані жінки vs сексробота, сурогатне материнство. Ці дискусії свідчать про розвиненість феміністичного руху.[1]

  •  

У моєму уявленні фемініст — це не просто людина, яка поділяє певні цінності. А людина, яка хоча б мінімально щось робить для поширення цих ідей: веде якусь просвітницьку або громадську діяльність, пише якісь тексти на цю тему. Мені так здається, що це просто правильніше, говорити, що фемініст_ка — це та чи той, хто щось робить мінімально для цього.[1]

Цитати із книги "Турбота як робота: материнство у фокусі соціології"

[ред.]
  •  

Від середини 1960-х років у европейських країнах дедалі очевидніше виявлялися тенденції трансформації інституту шлюбу, що стали предметом численних соціологічних і демографічних розвідок, об’єднаних концептом «другого демографічного переходу». Про зміни свідчили зниження народжуваности, відтермінування вступу в шлюб і дітонародження, поширення консенсуальних (незареєстрованих) союзів, підвищення позашлюбної народжуваности, відкрита добровільна бездітність індивідів і партнерств. Новітні демографічні процеси, властиві західним країнам другої половини ХХ століття, мали місце й в Україні пізньорадянської та пострадянської доби. Демографічна модернізація відбувається, коли змінюються об’єктивні обставини людського існування: внаслідок індустріялізації економіки по-іншому функціонують усі соціяльні інститути, зокрема інститут шлюбу.[2]

  •  

Дослідження суб’єктивних аспектів ставлення жінок до вагітности, народження дітей і материнства в домодерному та ранньомодерному українському суспільстві є ускладненими через нестачу джерел. Їх представлено нечисленними історичними розвідками. Загалом автори соціяльно-історичних досліджень материнства переважно використовують матеріяли, які не надають свідчень про суб’єктивні переживання матерів, як-от фольклор, звичаї й обряди, артефакти, пов’язані з вихованням дітей (дитячі іграшки тощо), літературні та педагогічні тексти. Можемо припустити, що праці з европейської історії дитинства та материнства виявляють радше не реальні почуття матерів до дітей, а дискурсивне оформлення материнської любові. Голоси самих матерів, задокументовані в текстах, надаються лише для вивчення суб’єктивного досвіду материнства освічених дворянок, які писали листи, щоденники та мемуари.[2]

  •  

Одним із чинників ґендерної нерівности є ґендерна дискримінація жінок, передусім жінок-матерів, на ринку праці. Попри неабиякий поступ з ухваленням 2005 року Закону «Про рівні права та можливості жінок і чоловіків», дискримінаційні положення та статті в українському законодавстві, зокрема трудовому, досі залишаються чинними. За результатами ґендерно-правової експертизи 38 законодавчих актів, що її здійснило 2015 року Міністерство юстиції, в десятьох документах було виявлено ґендерно дискримінаційні положення. Найбільше таких статтей містить Закон України «Про відпустки».[2]

Рецензія на книжку від WoMo

[ред.]
  •  

Ми не раз чули, що покоління наших матерів переймалося нашими дитячими проблемами набагато менше, принаймні ніхто не водив 2-річних дітей на курси китайської та ментальну математику, суспільство цього не чекало від матерів. А від нас очікує, тому що теорії виховання та засади державної політики щодо материнства та дитинства стали дитиноцентричними. Це не погано, проте це створює тиск, іноді шалений, на батьків, інтереси яких принесено в жертву старому, але як ніколи популярному принципу «все найкраще — дітям». [3]

  •  

В тому, що суспільство вимагає суцільної жертви інтересів матері, вважає сім`ю некомпетентною у вихованні, такою, що потребує спеціального навчання та постійного звертання до різного роду експертів: медиків, психологів. А там, де вашу діяльність оцінюють, починається контроль: кому, коли і як народжувати, де і як виховувати, скільки часу присвячувати професійній діяльності. В наш час під впливом такого тиску матері часто не наважуються повноцінно реалізовуватись професійно.[3]

  •  

Якщо подивитися на розподіл практик піклування про дитину в сім`ях із двома батьками, то тільки по двох позиціях спільна участь батьків випереджає переважно материнську: це організація дозвілля дитини та ухвалення важливих рішень щодо дитини (вибір дитсадка, школи, гуртка). [3]

Цитати про материнство

[ред.]
  •  

Я впевнена, що жіноча солідарність надзвичайно важить у зміні суспільного середовища материнства. Материнство – не тільки обмежує жінку, а є також ресурсом для перетворення світу. Жінки, об’єднуючись та проговорюючи свої проблеми, можуть сприяти позитивним зрушенням.[3]

  •  

Різні погляди жінок на виховання дітей не мусять стояти на заваді визнанню того, що у матерів в Україні значно більше спільних проблем. Часто доводиться чути, що у труднощах у догляді за дітьми та балансуванні між материнством та професійною самореалізацією винні самі жінки: чинниками цих труднощів є їх невміння планувати час, делегувати обов’язки іншим членам сім’ї, невміння формувати особистісні кордони тощо. Через такі звинувачення жінок ми не бачимо головного: в Україні піклування про дітей, яке за умовчанням покладається на жінок, є суспільно знеціненим (варто тільки пригадати широко вживане «сидить вдома» стосовно мами у декреті), і що суспільство побудовано таким чином, щоб саме за жінками закріпити відповідальність за дітей. Але наразі відчуваю, що зміни неминучі і що мами готові об’єднуватися заради цих змін.[3]

  •  

Загалом можна говорити про стійку тенденцію: сучасне материнство стає більш інтенсивним у сенсі часу, уваги та зусиль, що матері приділяють вихованню своїх дітей. Ця тенденція започаткована здебільшого освіченими матерями, мешканками міст, представницями середнього класу, але поступово поширюється й на інші соціальні групи та класи.[4]

  •  

Стреси та напруження, що з цього витікають, загострюються проблемою доступності дитячих садочків, обмеженістю умов для гнучкої та дистанційної праці для працівниць із сімейними обов’язками, відповідальністю жінок за хатню працю у переважній більшості домогосподарств, а також недоступністю ринкових послуг із полегшення доглядової та хатньої праці в Україні.[4]

Цитати про "культ краси" та його вплив на дівчат

[ред.]
  •  

Наслідком звеличення жіночої краси є перетворення жіночого тіла на об’єкт прискіпливого споглядання та оцінювання. Тіло жінки та окремі його частини є поширеним атрибутом реклами товарів від сантехніки до автомобілів.[5]

  •  

"Дівчин(к)а має бути гарною" ‒ цей припис супроводжує соціалізацію дівчат ледь не з народження. Попри вагомий поступ у напрямку забезпечення гендерної рівності в освіті, уявлення про фізичну привабливість як ідеал жіночності активно підтримуються в дитсадках, школах та університетах.[5]

  •  

Одним із найстереотипніших заходів українських шкіл та дитсадків є конкурси краси. В їх основі – закріплення за дівчатками ролі "прекрасної половини людства", успішність якої визначається чи не виключно за параметрами фізичної привабливості.[5]

  •  

За звеличенням жіночої вроди та гендерними стереотипами про "прекрасну стать" нерідко ховається знецінення особистісних якостей дівчат, а також їх низька самооцінка. Замість долати ці стереотипи, сучасні освітні інституції та ринок пропонують дівчатам конвенційні образи "принцес", "Дюймовочок", "моделей" як чи не єдино можливі для них форми самореалізації.[5]

Цитати про COVID-19 в Україні

[ред.]
  •  

Карантин загострив проблему балансу оплачуваної праці та догляду за дітьми. Навіть якщо тато і мама працюють дистанційно і мають маленьку дитину, доволі важко щодня організувати ефективно роботу вдома. Або взагалі треба полишати роботу.[6]

  •  

Ми розуміємо, що, якщо ми живемо у суспільстві, яке очікує від чоловіків передусім роль годувальника, «гаманця» (не дуже мені подобається цей вислів, але часто ми сприймаємо чоловіків як тих, хто відповідає за фінансовий добробут сім’ї), то коли щось стається на ринку праці — це спричиняє додатковий стрес для чоловіків, які цю роль не можуть виконувати повною мірою.[6]

  •  

83% працівників у сфері медицини — це жінки. Якби не COVID-19, ми б з вами не звернули вагу, в яких важких умовах працюють лікарки, медсестри, санітарки.[6]

  •  

Мені важко уявити, як ефективно організувати дистанційне навчання для першачків. Це може бути викликом передусім для жінок. Тому що, як показують соціологічні дослідження, саме переважно жінки (так склалося) відповідають за дистанційне навчання дітей шкільного віку.[6]

  •  

Особлива група ризику зараз — це передусім працюючі мами дітей дошкільного та молодшого шкільного віку. Якщо мама працює на фрілансі, для неї доволі важко буде поєднувати роботу вдома і догляд за дитиною. Ефективність може знижуватись, відповідно рівень доходів теж. Якщо дитина шкільного віку, то додатковий виклик — це контроль за навчанням в умовах дистанційного навчання дитини.[7]

  •  

Нинішня ситуація з коронавірусом створює додатковий виклик для тих сімей, які традиційно покладались на допомогу старшого покоління в догляді за дітьми. Ми чуємо поради лікарів, що треба берегти саме людей похилого віку від соціальних контактів, в тому числі з дітьми, щоб уникнути певного ризику складнішого перебігу хвороби.[7]

Цитати про антидискримінаційну експертизу підручників

[ред.]
  •  

Аналізується текст та ілюстрації на предмет наявності дискримінаційних (у тому числі стереотипних) положень (зображень) за ознаками: раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками. Тобто антидискримінаційна експертиза стосується різних проявів дискримінації та упереджень.[8]

  •  

Через мову та ілюстрації підручників у дітей складається картина світу, в якій немає місця людям з інвалідності, де люди похилого віку немічні та пасивні, де дівчата та жінки готують та прибирають, а хлопчики та чоловіки роблять відкриття та будують кар’єру.[8]

  •  

Перегляд стереотипів у шкільних підручниках не означає примусити дітей займатися нестереотипними заняттям, не означає примусити дівчат робити меблі, а хлопчиків вишивати бісером. Це означає дати дітям можливість обирати, спираючись на власні смаки та вподобання, а також поважати цей вибір без остракізму та приниження.[8]

  •  

Не стверджую, що гендерна рівність спричиняє високу народжуваність, але сумніваюсь, що політика гендерної рівності є чинником демографічної кризи та загрозою для сім’ї. [8]

  •  

Я підтримую антидискримінаційну експертизу шкільних підручників, тому що вона не просто змінює тексти підручників, вона змінює світ, робить його уважнішим до почуттів дитини та чутливішим до питань соціальної несправедливості.[8]

Цитати про гендерні стереотипи в освіті

[ред.]
  •  

Моя стаття — спроба охопити й оглянути гендерні зміни в українській освіті часів незалежности. Йдеться і про формальні, законодавчі зміни, але головно про освітні дискурси й практики: про традиції статево-рольового виховання і їх пострадянську тяглість, про методологічні колізії, досягнення й виклики становлення гендерного підходу в освіті до й особливо після 2014 року.[9]

  •  

Зі свого шкільного дитинства пригадую уроки праці: ми плели прості візерунки, робили викрійки й шили на стареньких швейних машинках фартушки, косинки, шорти, готували нескладні страви (і потім пригощали ними хлопців). Іноді хлопці й дівчата мінялися класами, але практики їх навчання були різними. Наприклад, у нашій школі дівчата в «хлопчачих класах» випалювали малюнки на дощечках, але до токарного верстата нас не пускали. Очевидно, ці практики відрізнялися, бо залежали головно від ініціативи вчителів і вчительок.[9]

  •  

Після розпаду СРСР в умовах соціально-економічної кризи на початку 1990-х років шкільна форма поступово почала зникати через брак коштів на її пошив. Це час травматичного переходу до лібералізації зовнішнього вигляду учнів і учениць. Учителі чіплялися за старі порядки, мене колись 1993 року навіть публічно осоромили перед класом за джинсову спідницю завдовжки до коліна.[9]

  •  

Тяглість статево-рольового підходу в освіті й вихованні набирає нового змісту в контексті націєтворення. Наріжний камінь цього процесу — дискурс повернення до традицій та міф про традиційно високу роль жінки, укорінений в образі «Берегині».
Отож у рамках програм національно-патріотичного виховання дітям, учням і ученицям, студентам і студенткам пропонуються нові рольові моделі: навчальні заклади від дитсадків, шкіл, ліцеїв до вишів проводять ритуал посвяти в козаки для хлопців та в Берегинь для дівчат.[9]

  •  

Бастіоном статево-рольового підходу в освіті залишаються уроки праці. Норми про роздільне навчання дівчат і хлопців на уроках трудового навчання скасовано 2017 року, на практиці роздільні уроки досі проводяться. [9]

  •  

У вищій освіті, скерованій на здобуття професійних знань і навичок, статево-рольовий підхід реалізувався головно через «прихований навчальний план» — виховні й розважальні заходи, сексистські висловлювання викладачів і викладачок тощо. Анекдоти про жінку-програмістку чи фізикиню як «морську свинку, яка і не свинка, і не морська», роками розповідали в технічних вишах, тоді як на інженерних, архітектурних і дипломатичних спеціальностях дівчатам часто казали, що серйозно їх учити немає сенсу, бо вони прийшли на ці факультети, лише щоб вдало вийти заміж. [9]

  •  

Окремої уваги заслуговує святкування гендерно маркованих свят, таких як «День жінок» 8 березня та «День чоловіків» 23 лютого, які становлять яскравий приклад статево-рольового підходу в освіті радянської доби (і не лише в освіті, адже традиція вітати чоловіків і жінок у їхні «дні» зберігалася і в трудових колективах). У незалежній Україні святкування цих дат зазнало трансформацій: у 8 Березня з’явилися нові, феміністичні конотації, День захисника Вітчизни 23 лютого було скасовано, натомість запроваджено День захисника України 14 жовтня. Актуальні дискусії довкола цих свят засвідчують рівень гендерної емансипації українського суспільства, а спосіб їх відзначати в дитячих садочках, школах і університетах — хороший маркер того, який саме підхід переважає в цьому закладі — статево-рольовий чи гендерний.[9]

  •  

Зміни в освіті, що визрівали до 2014 року, здобули новий поштовх після Євромайдану: і в плані гендерної рівности, і взагалі в напрямі осучаснення педагогічних підходів і практик. Ці зміни характеризувалися передусім інституційними зрушеннями: початок реформування системи середньої освіти, законодавче закріплення антидискримінаційної експертизи шкільних підручників, відкриття першої в Україні магістерської програми з гендерних студій.[9]

  •  

Реформа середньої освіти (Нова українська школа), яка ґрунтується на компетентнісному підході, створила додаткові інституційні передумови для закріплення ідей гендерної рівности в освіті. Згідно з концепцією НУШ, одна з компетенцій, яку має бути сформовано в школі, — це соціальна й громадянська.[9]

Джерела

[ред.]

Примітки

[ред.]