Степовий вовк (роман)

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку


Степовий вовк (нім. Der Steppenwolf) — роман Германа Гессе, вперше опублікований у 1927 році у Німеччині.

Цитати[ред.]

  • Сповнений гіркої іронії погляд Степового Вовка охоплював усю нашу добу з її кар’єризмом, дріб’язковою метушнею, марнославством, з показним блиском і самозакоханою поверховістю її духовного життя; ох, на жаль, його погляд сягав ще глибше, бачив не тільки вади й безвихідь нашої доби, нашого духовного життя, нашої культури. Він проник у саме серце людськості, за ту єдину мить промовисто висловив глибокий сумнів мислителя, може, навіть всезнавця, в гідності, в сенсі людського існування взагалі. Той погляд казав: «Дивись, які ми блазні! Дивись, що таке людина!» — і вся слава, вся мудрість, усі здобутки духу, всі пориви до високого, до великого й вічного в людській душі втратили свій ореол, стали просто блазнюванням!
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 98–99)
  • Заповідь «полюби ближнього свого» так само глибоко вкоренилася в його душі, як і ненависть до самого себе, а тому все його життя було прикладом того, що без любові до себе неможлива й любов до ближнього, що ненависть до себе — те саме, що й кричущий егоїзм, вона врешті призводить до такої самої страхітливої ізоляції і до такого самого відчаю.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 100)
  • «Більшість людей не хочуть плавати, поки не навчаться». Правда ж, дотепно? Звичайно, вони не хочуть плавати! Вони ж бо народжені для суходолу, а не для води. І, певна річ, вони не хочуть мислити, бо створені для того, щоб жити, а не щоб мислити! А хто мислить, хто вбачає в мисленні своє покликання, той, хоч і може далеко зайти в цьому напрямку, все-таки плутає суходіл з водою й колись потоне.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 103)
  • Галерове божевілля — це не химерія окремої людини, а недуга самої доби, невроз того покоління, до якого належить Галер, і ним охоплені не тільки слабкі, неповноцінні особи, а якраз сильні, найрозумніші й найобдарованіші.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 108)
  • Людське життя стає справжньою мукою, справжнім пеклом тільки там, де перетинаються дві доби, дві культури, дві релігії.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 108)
  • День минув так, як і минають мої дні: я скоротав його, повільно вбив, примітивно й нерішуче, як завжди.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 109)
  • Не треба шкодувати за тим, що минуло.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 112)
  • Я перелетів небо й побачив Бога за роботою, відчув солодкий біль — і вже не боронився ні від чого в світі, не боявся нічого в світі, все приймав і всьому віддавав своє серце.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 112)
  • Я не можу ані зрозуміти, ані розділити всіх цих насолод, хоч мені вони приступні, а тисячі інших людей тільки прагнуть їх скуштувати! І навпаки — те, що я зазнаю в рідкісні години радості, що для мене було і є неземною втіхою, великим переживанням, екстазом і захватом, те світ знає, шукає і любить щонайбільше в поезії, а в житті вважає божевіллям. І дійсно, коли світ має слушність, коли ця музика в кав’ярнях, ці масові розваги, ці американізовані люди, яким треба так небагато, мають слушність, то я помиляюся, то я божевільний, я справді степовий вовк, як я себе часто називаю, звір, що заблукав у чужому, незрозумілому світі і вже не може знайти ні своєї домівки, ні радості, ні поживи.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 113)
  • МАГІЧНИЙ ТЕАТР
    ВХІД НЕ ДЛЯ ВСІХ —
    НЕ ДЛЯ ВСІХ
    Я спробував відчинити двері, проте старий важкий засув не піддавався. Гра літер припинилася, раптово згасла, сумно усвідомивши, що була даремною. Я відступив на кілька кроків, втрапивши в глибоке багно, проте літери більше не з’являлися, гра світла скінчилася. Я ще довго стояв у багні й чекав, але марно.
    Та коли я здався і знов вийшов на тротуар, переді мною на мокрому асфальті замиготіли, віддзеркалюючись, барвисті світляні літери. І я прочитав:
    ТІЛЬКИ... ДЛЯ... БОЖЕ... ВІЛЬНИХ!
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 114–115)
  • І хоч я був звіром, що заблукав і не розуміє навколишнього світу, та все ж моє безглузде життя мало якийсь сенс, щось у мені відгукувалося на поклик з далеких світів, у моєму мозку громадилися тисячі образів.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 117)
  • Самота — це незалежність, я її хотів і давно вже здобув. Незалежність холодна, о так, але й тиха, дивовижно тиха й велика, як той тихий холодний обшир, де кружляють зірки.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 118)
  • Доброчесність найбільше спричинялася до його тяжкої, страдницької долі. З ним сталося те, що й з усіма: він досяг того, що було його найглибшою потребою, чого шукав і прагнув усією душею, але досяг у більшій кількості, ніж це корисно людині. Спершу те, чого він досяг, було його мрією і щастям, потім стало гіркою долею. Владну людину руйнує її влада, грошовиту руйнують гроші, послужливу — служба, а шукача втіхи — втіха. Так і Степового Вовка зруйнувала його воля.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 125)
  • Кожна яскрава індивідуальність обертається проти свого «я» і має нахил руйнувати його.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 131)
  • Щоб досягти цього чи, може, нарешті все ж таки зважитися ще на стрибок у космос, такий Степовий Вовк повинен колись стати віч-на-віч із самим собою, повинен зазирнути в хаос власної душі й до кінця збагнути її. Тоді його сумне існування відкрилося б йому у всій своїй незмінності, і надалі він уже не зміг би перебігати з пекла своїх інстинктів у розраду сентиментальної філософії, а з неї — у сліпий шал своєї вовчої натури. Тоді людина й вовк змушені були б визнати одне одного без облудної маски емоцій і глянути одне одному просто у вічі. Тоді вони або вибухнули б і назавжди розлучилися б, поклавши край Степовому Вовкові, або в їхніх очах засвітився б гумор і вони взяли б шлюб з розрахунку.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 132)
  • Досить якоїсь дрібниці — і вдарить блискавка.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 133)
  • Людина не здатна на високий політ думки, і навіть найбагатші духовно і найосвіченіші люди завжди дивляться на світ і на себе — а особливо на себе! — крізь окуляри наївних спрощень і фальшивих формул. Бо всі люди, здається, мають природжену і просто-таки непереборну потребу уявляти своє «я» цілістю.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 134)
  • Тіло людини насправді цілісне, але душа цілісною ніколи не буває.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 135)
  • Розпачливе чіпляння за своє «я», за життя — певніша стежка до вічної смерті, а вміння помирати, скидати оболонку, вічно жертвувати своїм «я» задля змін веде до безсмертя.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 137)
  • Доведеться вже тобі долати довгий, виснажливий, тяжкий шлях до олюднення, твоя дволикість стане ще багатоликістю, твоя складність — ще набагато складнішою. Замість звужувати свій світ, спрощувати свою душу, тобі доведеться вбирати в неї, болючу й розширену, дедалі більше світу, аж поки врешті вбереш його ввесь і тоді, може, дійдеш до кінця, осягнеш спокій.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 138)
  • Кожне народження означає відокремлення від всесвіту, означає обмеження, відчуження від Бога, болісне формування нового. Повернутися до всесвіту, відмовитись від болісного відокремлення, стати Богом означає так розширити свою душу, що вона знову зможе охопити всесвіт.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 138–139)
  • Цей Степовий Вовк мусив померти, мусив власною рукою покласти край своєму ненависному життю — або мусив перетопитися в нищівному вогні оновлення й самопізнання, змінитися, зірвати свою маску і осягти нове «я».
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 141)
  • Я ще раз спізнав смертельний жах зустрічі з самим собою, перетворення, втілення в новий образ, мета й кінець яких — не спокій і відпочинок, а все нове й нове самознищення, все нове й нове формування!
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 142)
  • Вічність — це одна мить, її якраз вистачає, щоб пожартувати.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 164)
  • Ніхто не пише так погано, як оборонці застарілих ідеологій, і ніхто не робить свою справу так брудно й несумлінно, як вони.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 178)
  • Я кілька разів висловив був думку, що кожен народ, навіть кожна окрема людина, замість заколисувати себе брехливими політичними гаслами про «вину й винуватців», повинна пильніше придивитися до себе, спитати себе, наскільки вона сама прислужилася війні і всім іншим світовим злигодням своїми помилками, байдужістю й поганими нахилами, бо це, мабуть, єдиний спосіб уникнути другої війни.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 178)
  • Все це ясні й прості істини, кожна людина могла б зрозуміти їх, могла б дійти до такого самого висновку, якби трохи подумала. Але ніхто не хоче думати, ніхто не хоче уникнути другої війни, ніхто не хоче вберегти себе й своїх дітей від нової різні з мільйонами жертв, якщо цього не можна досягти дешевшою ціною. А трохи подумати, заглянути у свою душу, спитати себе, скільки твоєї вини в тому лихові, що робиться в світі, наскільки ти сам причетний до нього, — цього, бач, ніхто не хоче!
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 179)
  • Ти мав своє уявлення про життя, свої вимоги до нього, свою віру, був готовий до дій, до страждань і до жертв, — а потім поступово усвідомив, що світові не потрібно від тебе ніяких дій, жертв і так далі, що життя — не велична поема з героїчними ролями тощо, а впорядкована міщанська кімната, де їдять, п’ють, лагодять шкарпетки, грають у карти, слухають радіо й цілком задоволені з цього. А той, хто має в душі щось більше, хоче героїчного й гарного, шанує великих поетів або святих, — той дурень і донкіхот.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 203)
  • Ти маєш слушність, Степовий Вовче, тисячу разів маєш слушність, і все ж таки мусиш загинути. Ти надто вимогливий і голодний для цього простого, затишного світу, якому так мало треба, ти надто великий для нього, він тебе не прийме. Тому, хто сьогодні хоче жити і втішатися життям, не можна бути таким, як ми з тобою. Тому, хто хоче музики замість галасу, радощів замість задоволення, душі замість золота, справжньої праці замість добування грошей, справжньої пристрасті замість гри в почуття, — тому в цьому затишному світі немає місця...
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 204)
  • Через який бруд, через яку брехню нам треба перейти, щоб дістатися додому! І нас нема кому вести, наш єдиний провідник — туга за своєю домівкою.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 204)
  • «Вічність» — це не що інше, як вивільнення часу, так би мовити, його повернення до невинності, перетворення в простір.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 207)
  • Краще вже насильна, пристойна смерть, аніж ця моторошна напівсмерть, якою ми тепер помираємо. Далебі, краще!
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 212)
  • Мене почало опановувати почуття, що позаду стоїть Степовий Вовк і висолоплює язика. Ніщо мене не розважало, мені було тут не місце. Я прийшов сюди з найкращими намірами, проте ніщо тут не могло мене розвеселити, і ця галаслива радість, цей сміх, усе це шаленство навколо здавалися мені дурними й вимученими.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 213)
  • Ви часто були дуже невдоволені своїм життям, хотіли піти з нього, правда ж? Ви прагнете залишити цю добу, цей світ, цю дійсність і перейти в іншу дійсність, ближчу вашому серцю, у світ поза часом. Тож перейдіть у той світ, любий друже, я запрошую вас туди. Ви ж бо знаєте, де він лежить, бо то світ вашої душі. Тільки у вас самих живе та інша дійсність, якої ви прагнете. Я не можу вам дати нічого іншого, крім того, що вже існує у вас самих, не можу відкрити перед вами ніякої іншої ґалереї образів, крім тієї, що є у вашій душі. Я можу вам дати тільки нагоду, поштовх, ключ. Я допоможу вам побачити ваш власний світ, та й годі.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 222)
  • Ви, безперечно, давно вже здогадалися, що подолання часу, звільнення від дійсності чи як там іще ви називаєте свою тугу, — це не що інше, як бажання звільнитися від своєї так званої особистості. Це та в’язниця, в якій ви сидите.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 223)
  • Вже тим, що мати народила мене, я завинив, я приречений жити, зобов’язаний бути підданцем якоїсь держави, бути солдатом, убивати, платити податки на озброєння. А тепер, цієї хвилини, моя вина знову змушує мене вбивати, як колись на війні. І цього разу я вбиваю без огиди, я змирився зі своєю виною. Я не маю нічого проти того, щоб цей безглуздий, захаращений світ розлетівся в друзки, я радо допомагаю йому загинути і сам радо загину з ним.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 230)
  • Звичайно, життя завжди страшне. Ми ні в чому не винні, а проте відповідаємо за все. Коли людина народжується, вона вже винна. Дивний у вас був учитель релігії, якщо ви цього не знаєте.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 246)
  • Таким людям, як ви, зовсім не личить критикувати радіо чи життя. Краще навчіться прислухатися до нього! Навчіться ставитись поважно до того, до чого варто ставитись поважно, а з усього іншого сміятися!
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 251)
  • Колись, може, я навчуся краще грати в цю гру. Колись, може, навчуся сміятися. На мене чекав Пабло. На мене чекав Моцарт.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 254)

Примітки[ред.]

Джерело[ред.]

  • Гессе, Герман. Сіддхартха: Повість; Степовий вовк: Роман / Пер. з нім. Олекси Логвиненка та Євгена Поповича. — К.: Молодь, 1992. — 256 с.