Саніна Тетяна Олександрівна
| Тетяна Саніна | |
 Стаття у Вікіпедії
|
Саніна Тетяна Олександрівна, псевдонім Теа Саніна (2 травня 1980, Київ) — українська письменниця, соціологиня, викладачка, тренерка, консультантка для пар та сімейна медіаторка.
Цитати
[ред.]Бували дні, коли я не могла написати нічого — просто не мала сил торкнутися навіть уявного болю, що може переживати п’ятилітня дівчинка, яка розривається між батьками. Були дні, коли писала багато й щедро, не відриваючись. Але потім, виснажена пережитим, думала: а чи варто так глибоко занурюватися в історію? Чи не витрачаю я на письмо той цінний ресурс, який могла б дати своїй сім’ї чи клієнтам, які цього потребують? Мої творчі сумніви й гойдалки, схожі на сумніви та гойдалки моїх героїв. Часом здається, що, пишучи про емоційні викривлення героїв, я сама інспірую їхню появу в себе ж або роз’ятрюю вже загоєні у власній терапії рани. Та тяга до письма перемагає, і я знову сідаю сплітати історії різних героїв в одну, яку й покажу читачам[1]. |
Коли я вчилася працювати із сімейними конфліктами, знала, що буде важко ще й тому, що я зростала в родині, де гучні конфлікти були нормою. Що треба буде проходити регулярні супервізії та інтервізії, а також особисту терапію, щоб не реагувати на сварки, які можуть статися прямо на сесії. Проте, коли я занурилася в роботу, зрозуміла, що потрібні нові способи відновлюватися й залишатися співчутливою до учасників процесу, попри ті історії та звинувачення, які чую. Для мене якраз письмо й стало опорою в роботі зі складними випадками. Звісно, я не можу писати про ті пари, з якими працюю, через конфіденційність. Проте узагальнена письмова рефлексія гострих соціальних тем у прозі допомагає вивантажити особисті переживання, щоб вони не впливали на мою роботу[1]. |
Пишучи трилогію про медіаторів, що й самі мають скелети в шафі, я проживала болючі моменти разом з ними та героями, яким вони допомагали розкопати тригери й утихомирити внутрішніх критиків. З одного боку, я знаю, що ці історії — вигадка. З іншого — щоб передати їх реалістично, мені треба відчувати біль, розчарування, зневіру, безсилля й самотність моїх героїв. І все це на додаток до щоденних новин із фронту, обстрілів, тривог щодо майбутнього й власних сімейних непорозумінь, бо без них ніяк[1]. |
Саме так народжуються мої історії: у спробах звільнитися від суджень та очікувань до тих, з ким працюю. А ще я сподіваюся, що мої книжки зможуть показати, як важливо вчасно звертатися по допомогу: із конфліктами, травмами, неврозами, депресією тощо. І про професіоналів, що допоможуть виправити ситуацію, якою важкою вона не здавалася б[1]. |
У героях роману читачі можуть упізнати друзів, близьких чи навіть себе. Дехто з героїв, як Лора, відмовляється створювати сім’ю та народжувати дітей, боячись передати їм свої болі й розчарування, винесені з дитинства. Дехто, як Орест та Ольга, навпаки, створюючи родину, намагаються полагодити себе й стати кращими, ніж їхні батьки, але їм не вдається та від їхнього конфлікту, на жаль, страждають діти. Нескінченні судові засідання, залякування колишньої дружини, шантаж, звинувачення й навіть викрадення — на що може піти зневірений батько, аби повернути право бачитися з донькою? Чи допоможуть матері відновити повагу сина-підлітка наклепи на батька, уникання й погрози позбавити колишнього чоловіка батьківських прав? А можливо, читачі упізнають себе в шістнадцятирічному Валіку, який розгублено спостерігає за тим, як колись люблячі батьки нищать одне одного, не зважаючи на його почуття[1]. — Про роман «Мурашині кола» |
У романі є і ті, хто з огляду на професію допомагає домовитися тим людям, які потрапили в непрості обставини. Варвара й Дмитро — сімейні медіатори, які, мов пара детективів, розслідують родинні хитросплетіння, щоб знайти ту особливу подію, з якої почався витончений танець відчуження, а потім і ненависті[1]. — Про роман «Мурашині кола» |
Я вважаю, що письменники несуть відповідальність за те, як вони подають обрані теми. Чи готують вони читача до того, перед чим ті постануть на сторінках роману? Чи дають можливість перепочити на узбіччі, розмірковуючи про прочитане? Чи дарують надію поміж зневіри й реалістичності життєвої драми? Закінчивши рукопис, я часто повертаюся до тексту, щоб перевірити, чи не передала я куті меду, чи достатня кількість підбадьорливих епізодів упродовж розповіді, щоб читач не покинув її на пів дороги й дочитав до місця, де не все вже так і погано завершується.[1] |
Я захоплююсь авторами й авторками, яким удається в романі сплітати особисте, міжособистісне й історичне. Коли, читаючи про епохальні зміни, можна зануритись у внутрішні переживання героїв, що проливаються в стосунки між ними й зрештою в глобальні соціальні зсуви. На мене такі романи впливають як заспокійливе, бо дають змогу відволіктися від щоденних тривог і піднятися на висоту, з якої легше приймати непевність і неясність, що пропонує сьогодення з обстрілами, геополітичними гойдалками й власним здоров’ям, яке шле сигнали тривоги. Проживаючи з героями непрості часи, здобуваю надію на те, що й обставини, у яких живу я, урешті-решт принесуть не лише неприємні наслідки, а й радості, як і героям прочитаних історій. До того ж, читаючи, я вчусь майстерності визнаних авторів працювати з простотою складних персонажів через обставини й дії[1]. |
Я консультую сім’ї, які розлучилися й досі не можуть завершити стосунки через образи та претензії, а також ті пари, які намагаються уникнути розриву й працюють над відновленням порозуміння. Працюючи з ними, я щодня стикаюсь із розповідями про події дитинства, які формують психологічні захисти й заважають чути й відкриватись одне одному, отже, повноцінно жити. Я написала цей роман, щоб привернути увагу до того, як поранена прив’язаність та неопрацьовані дитячі травми й далі деформують нас, утягуючи в конфлікти з найближчими, і як вони відлунюють у наших дітях[1]. — Про роман «Мурашині кола» |
Примітки
[ред.]
