Перейти до вмісту

Савченко Борис Іванович

Матеріал з Вікіцитат
Савченко Борис Іванович
Стаття у Вікіпедії

Бори́с Іва́нович Са́вченко (* 10 квітня 1939, Анатолівка, Одеська область, Українська РСР) — радянський, український актор, кінорежисер. Заслужений діяч мистецтв України (1995). Народний артист України (2004).

Цитати

[ред.]
  •  

«Я потрапив до Москви, коли після смерті Сталіна був час великих сподівань, потужний рух змінити на краще країну, весь світ... Функціонери тоді були розгублені. Та й взагалі, складалося враження, що за межами Москви вся величезна країна затаїлася, бо ніхто не уявляв, чого чекати після розвінчання культу особи Сталіна: справді будуть послаблення чи «гайки затиснуть» іще сильніше?..

Навпаки! Інтелігенція, в основному творча, підвела голову, збивалась в групи, протестуючи проти намагань завадити хрущовській «відлизі», заступалася за молодих, але й задерикуватих поетів, якими були Євген Євтушенко, Андрій Вознесенський, Роберт Рождественський, Белла Ахмадуліна. З Белою мене познайомив Віль Ліпатов (я з ним товаришував). Вони були старші, але спілкувалися «на ти». Тоді так було прийнято. Вони й поважному Арсенію Олександровичу Тарковському, батькові Андрія, казали «ти». Так узагалі прийнято у кінематографічному середовищі. Бо на знімальному майданчику доки вимовиш усі ці імена та по-батькові, багато часу спливе – не встигнеш нічого толком зробити. Потужним і нічим не замінним джерелом знань про культуру, людину, суспільство стало для мене студентське середовище тогочасного ВДІКу. Це ж уявити тільки: Андрій Тарковський, Андрон Кончаловський, Андрій Смірнов, Василь Шукшин, Борис Яшин, Еміль Лотяну – старшокурсники, а за ними на п’яти наступали молодші – Микола Губенко, Леонід Осика, Ельйор Ішмухамедов, Міхеіл Кобахідзе, Віктор Мережко, Едуард Володарський, Станіслав Говорухін – нескінченна галерея майбутніх лауреатів міжнародних фестивалів, законодавців моди в кіно, суспільної думки і моралі! То був винятковий час!» — про себе та входження у творчість в інтерв'ю Борис САВЧЕНКО: «Ми якось не так живемо, не так розмовляємо, не до того кличемо людей…» (10 квітня 2019 року)

  •  

«Скоріше, передчуття прийдешньої свободи, і ще відкриття для себе невідомого світу, ще донедавна забороненого. У Будинку кіно можна було переглядати незвичні для твого сприйняття та й попервах малозрозумілі європейські фільми з «їхнього життя» – Луїса Бунюеля, Жан-Люка Годара, Інгмара Бергмана, Мікеланджело Антоніоні. І, звичайно ж, Федеріко Фелліні! Пам’ятаю, у 1963 році, коли проходив ІІІ Московський міжнародний кінофестиваль, в Москву з’їхались всі відомі кінематографісти. Здебільшого – комуністи з Італії, Франції і країн, як тоді казали, «народної демократії». Тоді вже минув апогей успіху неореалізму і митці були розгублені: правдою вже «обкормили» глядача, а що далі? З дня у день показували фільми, а після переглядів починалися дискусії, котрі переходили у справжні словесні «драчки». Потім приїхав Фелліні, коли вже знав, що його фільм «Вісім з половиною» має отримати гран-прі. Голова журі Григорій Чухрай наполіг на цьому. Натомість у ЦК КПРС вимагали дати головний приз радянському фільму «Знакомьтесь, Балуев». А в журі – майже всі представники країн «народної демократії», і вони були обережними». — про періолд свободи за доби "Відлиги" в інтерв'ю Борис САВЧЕНКО: «Ми якось не так живемо, не так розмовляємо, не до того кличемо людей…» (10 квітня 2019 року)

  •  

«Мене порекомендував мій друг. Дзвонить асистент курсу Герасимова, каже:

– Приезжай, Сергей Аполлинариевич хочет тебя прослушать.

Приїхав, приходжу, Герасимов глянув на мене, каже:

– Здоров, казак. Ты что, ещё и играть умеешь?

Я почав читати, він відвернувся, слухав.

– Ну что, я согласен с моими коллегами. Почему ты не пришёл на первый курс, я б тебя взял, мы б уже два года работали.

Так я з Києва перевівся до ВДІКу, потрапив до кращого педагога і про це ніколи не жалкував. Ректор інституту Іван Іванович Чабаненко у характеристиці написав: «Київський інститут Карпенка-Карого відряджає на навчання до ВДІК як стажера Савченка Б. І. – для майбутнього викладання на кінофакультеті».

– Яким педагогом був Сергій Герасимов?

– Прекрасним. Завжди спонукав, щоб людина думала, сама вникала в те, що їй треба робити, яким шляхом іти і якого результату має досягти.» — про те, як потрапив до майстерні Сергія Герасимова в інтерв'ю Борис САВЧЕНКО: «Ми якось не так живемо, не так розмовляємо, не до того кличемо людей…» (10 квітня 2019 року)

  •  

«Так. Оптиміст, французький ефіоп Мішель Папатакіс, стриманий та заглиблений в думи грек Костас Далідас, запнутий на всі ґудзики поляк-містифікатор Даніель Бардзіловський, учень самого Бертольда Брехта – німець Зігфрід Кюн (який поставив у ВДІКу – і це вперше в СРСР! – брехтівську «Кар’єру Артура Уї»), біженець з Ірану Теймур Зейналпур, американський комуніст Джон Альханоут, гвінеєць Коста Діань…

А мій друг, Магнус Йонссон?! Онук ісландського рибного мільйонера, вже в гімназійні роки самотужки вивчив російську, а опісля викладав її в Рейк’явікському університеті. Головний редактор сатиричного журналу комуністів Ісландії, він у свої 23 роки написав 9 п’єс (одну з них у Стокгольмському Королівському театрі ставив сам Інгмар Бергманн!). А у двадцять чотири здобув першу премію за документальне кіно на ІІ Московському міжнародному кінофестивалі, випередивши в цьому змаганні свого майбутнього вчителя – всесвітньо відомого радянського кінодокументаліста Романа Кармена! Був комуністом, але завжди лаяв нас: «Сталинисты! Вы не расстались с культом личности!»» — про те, як навчалися іноземці в інтерв'ю Борис САВЧЕНКО: «Ми якось не так живемо, не так розмовляємо, не до того кличемо людей…» (10 квітня 2019 року)

  •  

«В мене було п’ять майстерень, це вже шоста. Кіно не реформоване, воно не працює природнім чином, його треба реформувати повністю! Я подумав: що ж я нажив? Так, є в мене студенти, вдячні, добрі слова чую про себе на кафедрі. Я коли розповідаю комусь про те, як я вчився, де вчився, починаю сперечатись на професійні теми, – помічаю: люди пасують. Бо в мене є не тільки те, що я взяв звідти, що я запам’ятав, а й те, що я відчув, і це найголовніше. Спочатку просто читав лекції. В мене був яскравий приклад: великий вплив на моє формування мала особистість професора Сергія Комарова – великого знавця зарубіжного кіно, особливо – американського. Сергій Васильович тривалий час очолював Держкомісію із закупівлі зарубіжних фільмів, тому роками проживав у Лос-Анджелесі, був особисто знайомий з багатьма видатними американськими кінематографістами. Це під його орудою створено Держкінофонд СРСР! Беззаперечно, це – його заслуга! До того часу фільми губилися чи десь валялись, а він їх зібрав в одне місце. У величезне фільмосховище в Білих Стовпах». — про те, як народжувалася книжка «Підводячи риску» в інтерв'ю Борис САВЧЕНКО: «Ми якось не так живемо, не так розмовляємо, не до того кличемо людей…» (10 квітня 2019 року)

Примітки

[ред.]