На цій крижині неможливо збудувати ні житла для себе, ані храму для Бога. Вона хистка, вона пливе і щохвилини зменшується, танучи. І той чоловік, який стоїть на ній, – також крижина, він також зменшується з кожною хвилиною, деформується, старіє, віддаляється. Ріку можна перепливти човном, у naos-святині. Але як можна зберегти себе від розчинення, коли ти – крижина, тобто породження ріки і її невіддільна частка? На якому березі заховається крижина – і не розтане, коли повсюди вода, і чоловік – також вода... вода, що тужить за своєю випадковою, довільною формою, детермінованою льодоходом[1]? — З есею «Людина на крижині»
Чому, коли воля вільна, вона занедбує поле своєї діяльності й перетворює його на пустир, а коли підневільна обов'язково будує на тому полі казарму або монастир? Чому так важко усвідомити і погодитися, а отже, впокоритися, і дійсно, сповна, а не на рівні спекуляцій прийняти конфуційську «золоту середину», русло міри, яким повинна рухатися ріка свідомості, волі, життя в часі, де пустир і казарма були б протилежними берегами, але не визначали б суть ріки і води[2]... — Щоденники 25.VI.1991
Число відкривалось есеєм Костя Москальця «Людина на крижині»...[...] Читаючи цей есей на висоті десять тисяч метрів і на віддалі десять тисяч кілометрів від України, я пережив дивовижне відчуття, яке можна назвати осяянням, або катарсисом, або просто переживанням дуже багатьох речей відразу і водночас. Відтоді я часто беру цей текст у далекі подорожі, перечитуючи його над верхівками гір, над хмарами, над пустелями, над морями. І я знаю, що десь у цей самий час Москалець – цей «чернець чайної троянди», як його влучно назвала одна рецензентка, сидить у своєму селі під Бахмачем, запалює українську піч, зігріває українську хату, ремонтує український велосипед, але також читає пачку найновіших чужоземних книжок, які я привіз йому напередодні з Києва, гортає свіжий краківський «Znak» і ще свіжішу «Критику».
Він мужньо долає свій шлях, який, безумовно, складніший від мого, відважніший і послідовніший. А все ж я маю маленьку надію, що ми йдемо з ним в одному напрямку[1].
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі
