Матіяш Дзвінка Валентинівна

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Матіяш Дзвінка Валентинівна
Дзвінка Матіяш.jpg
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії

Дзвінка (Дзвенислава) Валентинівна Матіяш (нар. 16 листопада 1978, Київ) — українська письменниця, перекладачка.

Цитати[ред.]

«Реквієм для листопаду» (2005)[ред.]

  •  

Є люди, з якими мені хочеться розмовляти, а є люди, з якими хочеться мовчати. І одних, і других мені часом дуже бракує.[1]

  •  

Справжня любов — це свобода. Не треба бачити й бути поруч, аби любити.[1]

  •  

Бувають люди, які ніколи не плачуть. Бувають люди, які відмовилися від сліз і забороняють собі плакати. Буває, що люди плачуть лише усередині сльозами, яких не видно, і ці сльози дуже болючі.Сльози не витікають, вони залишаються там, усередині. Люди ходять по вулицях і носять у собі озера сліз, і ніхто про це навіть не підозрює. Так плачуть і жінки, і чоловіки. Дарина дозволяє собі плакати по-різному. Часом, коли її ніхто не бачить. Часом їй так хочеться плакати, що уже байдуже, дивиться хтось на це чи ні. Свобода плачу — це також одна з тих свобод, від яких вона ніколи не відмовиться. Можна плакати в метро, притиснувшись до темної шибки. Можна плакати в темному переповненому залі кінотеатру — беззвучно і не схлипувати, дозволяти, щоб сльози котилися по щоках, і навіть їх не витирати. Бо тут цей плач буде дуже самотнім. Сльози — це дуже інтимно, все що обеззброює людину — це так інтимно.[1]

  •  

Люди говорять про те, що розпоряджаються своїм часом, із такою впевненістю, ніби це справді так. Кажуть: у мене немає часу, коли не хочуть чогось робити й присвячувати цьому час. Люди вділяють комусь час — час, відданий іншій людині, може виявитися найкращим подарунком. Дарувати свій час — це дарувати себе самого, це найінтимніший подарунок.[1]

  •  

Усе треба робити вчасно, але для того, щоб це встигати, ніколи не вистачає часу.[1]

  •  

Помилки часто породжуються незнанням, недосконалістю людського знання про себе, про людей, про світ. Люди помиляються у виборі фаху, друзів, світогляду, одягу та звичок. Помиляються в любові та життєвих стратегіях. Є помилки, яких не можна виправити. Але тільки не треба їх боятися і від них тікати — інакше буде зовсім погано. Клінічна фобія. Незворотність у людському житті додає йому гіркуватого присмаку. Смерть завершує ланцюг помилок.[1]

  •  

Є люди, яким можна розповісти все, навіть якщо бачиш їх уперше. Я тішуся, коли мені вдається зустріти таких людей. Їх можна впізнати одразу, бо у них спокійні обличчя, виважені рухи та ясні очі. Вони добре вміють дивитися.[1]

  •  

Бог наливає сліпим в очі неба, і вони вже не можуть нічого бачити, окрім небес. Вони бачать вічне небо, а воно чорне.[1]

  •  

Найкраща біографія на надгробках, на яких між роком народження і роком смерті - хвиляста лінія - як знак усіх подій, що сталися.[1]

  •  

У метро поважати свободу іншого - означає не дивитися йому у вічі.[1]

«Роман про батьківщину» (2006)[ред.]

  •  

Кожну зиму треба вчитися переживати заново.[2]

  •  

Мої знайомі часом співчутливо кажуть: тобі просто не вистачає вітамінів. Мені й справді не вистачає вітамінів. І багато чого іншого мені також не вистачає.[2]

  •  

Моя печальна й багатостраждальна батьківщина дуже-дуже далеко зайшла. Так, що може звідти не вийти.[2]

  •  

Хтось із нас плаче, а когось із нас ніхто не чує.[2]

  •  

Є ґумові люди, які дуже добре адаптовані до цього світу. У них дуже чіпкі ґумові руки, якими вони дуже боляче б'ються. Після їхніх ударів не залишається синців. Не залишається взагалі нічого, окрім ґуми.[2]

  •  

Якщо можу сміятись, коли течуть сльози, значить усе буде добре. Якщо я могтиму сміятися, коли течуть сльози, значить, усе буде добре й надалі.[2]

  •  

Серце, як м'ячик, котиться по дорозі. Я виймаю своє серце і також пускаю його м'ячиком. Тільки щоб хтось не наступив на моє серце і не розчавив його. У грудях у мене велика рана, я затуляю її руками. Тепер усім буде видно, що в мене всередині. Виснажені легені.[2]

  •  

А мені подобається, що можна заплющити очі і якийсь час не розплющувати, і тоді стає спокійно, бо здається, що навколо нікого немає.[2]

«Дорога святого Якова» (2017)[ред.]

  •  

Бог дуже майстерно розплановує наші плани. ... Повторюю собі кілька разів, що не варто планувати зайвого, бо його все одно буде розплановано.[3]

  •  

Цікаво, що нам подобаються ті випробування, які ми самі собі придумуємо. І не подобаються ті, які нам пропонують.[3]

  •  

Так буває з книжками, які змінюють життя: розкриваєш їх і вже не можеш відірватися. Читаєш - і наче скидаєш із себе стару шкіру. Обдираєш струпи зі свіжих ран і відчуваєш біль у задавнених шрамах.[3]

  •  

Прощати собі, щоб простити іншим.[3]

  •  

Підійматися на гору неважко. Прощати набагато важче. Прости прощення також нелегко.[3]

  •  

Люди не мають убивати одні одних із автоматів. Хоча люди убивають одні одних не тільки з автоматів. Вони убивають одні одних словами і вчинками. Словами, може, найбільше.[3]

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg