Лілія Батюк-Нечипоренко (справжнє ім'я — Нечипоренко Лілія Владиславівна, нар. 14 вересня 1971 в селі Кучаків Бориспільського району Київської області) — українська поетеса.
Вже синичка не чита нотацій,
Щось щебече у гнізді новім. Щастя має безліч варіацій —
Сонце, вітер чи весняний грім.[1]
А іноді варто спинитись чи вчасно піти —
І матимеш змогу вціліть, усвідомити суть. Самотність — не шлях у пусті незбагненні світи.
Самотність — момент,
щоб себе пригадать, осягнуть.[1]
Тепер і в прощаннях я бачу прихований зміст:
З роками навчилася тратити і не втрачать —
В розлуці шукати наступної зустрічі міст.[1]
Життя нове невпинно і незримо
Торкає світ жагою існування.[1]
Свіча мій сумнів спалить у вогні, Молитва звільнить душу від жахіття. — «Молитва»[1]
Пробач, що часом бідкаюсь і злюсь.
Буває потім соромно і смішно,
Коли назад погляну без жалю
І зрозумію: все на краще вийшло. — «Молитва»[1]
Ти вчиш мене ощадно, бережеш,
Та я урок не завжди розумію,
А ти його повторюєш без меж,
І сил даєш, і віру, і надію. — «Молитва»[1]
Когось лякають невеличкі зміни,
Я, мов повітрям, дихаю новим.
Вікує хтось ощадно, половинно,
А я на повну — всім єством своїм.[1]
А щастя — ненароком закохатись
У людство, що нову відкриє суть.
Та в душу хай заходять, мов у хату:
Взуття знімають, бруду не несуть. — «Щастя»[1]
У душу закрадаються слова…
Та лиш тоді, коли вона їх чує.[1]
Якщо когось затиснуть в самоті
Слова, що для наруги злої вжито,
Спіши, не зволікай сказати ті,
Що щирістю пробудять спрагу жити.[1]
Як же випрямився хребет!
Адже знати це так важливо,
Що ні кулі, ні вогнемет
Не зламають твою сміливість. — «Серце твого народу»[1]
Стаття у Вікіпедії