Перейти до вмісту

Литвин Зоя В'ячеславівна

Матеріал з Вікіцитат
Литвин Зоя В'ячеславівна
Стаття у Вікіпедії

Литвин Зоя В'ячеславівна (нар. 2 квітня 1986 року, Київ) — українська громадська діячка та підприємниця, голова громадської спілки «Освіторія», засновниця Новопечерської школи та премії для вчителів-новаторів Global Teacher Prize Ukraine.

Цитати про сім'ю

[ред.]
  •  

Моя сім'я – це ціла "арсенальська династія". Кілька поколінь працювало на заводі «Арсенал», причому до літнього віку, і в нас це було предметом гордості. Сидіти вдома просто не прийнято. Так що немає нічого дивного у моїй відмові від ролі мами- квочки.[1]

  •  

Я встаю рано, і ранок починається з приготування сніданку для моїх чоловіків, це важливо. Далі або спільна поїздка до школи, або якщо у мене спортзал, сина везе водій. Протягом дня графік у мене плаваючий. А ось вечір завжди – сімейний час. У мене є важливе правило: щонайменше 20 хвилин провести з сином. Я його кладу спати, ми разом щось читаємо. А ще проводимо ритуал: вимикаємо світло, запалюємо свічку та розповідаємо, за що ми сьогодні вдячні, що гарного сталося за день. Це чудово поєднує.[1]

  •  

У нас є два важливі правила у сім'ї. Щочетверга – побачення з чоловіком, день, коли ми йдемо удвох у ресторан, відключаємо телефони і розмовляємо про все на світі. До речі, я раджу всім практикувати подібне, тому що в турботах ми часом забуваємо бувати просто разом.І друге правило: неділя – сімейний день. Це може бути як просто «лінивий день» або риболовля, або похід у кіно. Син завжди бере участь у плануванні вихідного. Але рішення ухвалюється колегіально.[1]

  •  

Також для мене важливо, щоб у сім'ї не було подвійних стандартів. До будь-якої заборони має бути пояснення. Обмеження потрібні, але у поставлених рамках дитина має відчувати повагу, свободу та можливість самостійно приймати рішення.[1]

Цитати про дітей

[ред.]
  •  

Син мене навчив багатьом речам, але в першу чергу, помічати гарні дрібниці і радіти їм. Ми нещодавно гуляли в парку, і він, збираючи листя, щиро захоплювався кожному листочку, у кожному знаходив щось чудове, неповторне. Дорослі часто не бачать таких речей.[1]

  •  

Найважливіше — впевненість у собі та своїх силах. Мені хотілося б навчити сина бути чесним, порядним, мужнім, цілеспрямованим, добрим, чуйним, щедрим…дуже багато чому.[1]

  •  

На мій погляд, найголовніше бути реалізованою мамою. Причому не обов'язково у класичному розумінні – ходити на роботу. Головне, рости та розвиватися. Тільки реалізована мати може бути надійним фундаментом для сім'ї. Зростати і повноцінно розвиватися дитина може лише поряд із мамою, яка теж росте.[1]

Цитати про роботу

[ред.]
  •  

У мене велике навантаження. Але я приймаю його із задоволенням. Взагалі я вважаю, що людина, яка нарікає на надмірне навантаження, просто займається не своєю справою. Великий плюс моєї роботи в тому, що я маю можливість приходити разом із сином – він навчається у нашій школі – і бачитися протягом дня. Тож я не відчуваю дефіциту спілкування та взагалі твердо переконана, що головне — не кількість, а якість проведеного разом часу.[1]

  •  

За кордоном не вважають, що у нас настільки погана ситуація зі шкільною освітою, як ми самі думаємо. Тому, власне, більшість освітніх грантів спрямовані на Африку, а не на Україну. В багатьох країнах показник покриття дітей шкільною освітою менший за наш. Адже у нас дев’яносто дев’ять відсотків дітей мають доступ до школи, закінчують її або переходять в коледжі та ПТУ. У нас розвинена шкільна мережа та традиція отримання шкільної освіти. Родини дуже відповідально ставляться до цього, намагаючись будь-що відправити дитину до школи.[2]

  •  

«Вчитель року» – це державний конкурс, де вчителі за рівнем своєю майстерності в дисципліні змагаються за один приз. У нас всі вчителі, які потрапляють в «топ-десятку», отримують призи. Це технічна різниця. Втім, ідеологічна відмінність все-таки важливіша. Адже ціль «Вчителя року» – визначити та нагородити якогось найкращого вчителя. Водночас, ми прагнемо знайти історії важливих та цікавих вчителів, щоб розказати про них іншим вчителям. По суті, наша премія – це велика медіа-кампанія про важливість вчителів, якими варто пишатися.[2]

  •  

...кращий вчитель розуміє, що напхати дитину знаннями з предмета і підготувати до ЗНО – не його місія. Насправді, він має своїм предметом навчити дитину життя, навчити її дружити, бути відповідальним громадянином. Бо все так і працює. Цінності діти зчитують в першу чергу.[2]

  •  

Найперше, нам слід розуміти, що освіта є найбільшим пріоритетом всіх розвинутих країн. Дуже багато країн починали свій розвиток саме з освіти – Сінгапур, Фінляндія, Швейцарія. Для Південної Кореї розвиток освіти був єдиною можливістю вирватися з кризи після роз’єднання. Відповідно, якщо у держави є розуміння важливості цього питання, то саме держава має займатися залученням у професію молодих та перспективних фахівців.[2]

  •  

Якщо у вчителя немає ресурсу, він не має бути вчителем. Або він «вигорів» та потребує перепочинку та зміни своєї життєвої філософії, або це взагалі не його професія, і він має з неї піти. Щороку через нас проходять тисячі вчителів з таким самими зарплатами та завантаженістю, але вони все одно проактивні. Вони не чекають, коли Міністерство щось для них зробить, а самі змінюють ситуацію навколо себе, ще й колегам допомагають. Звісно, самотужки важно, тому підіймати зарплати вчителям та проводити реформу підготовки в університетах також вкрай важливо.[2]

  •  

Річ у тім, що батьки – це продукти старої радянської системи освіти, тому не розуміють, якою має бути класна школа. Нерідко батьки не підтримують вчителів у інноваціях чи починають казати: «Ой, давайте все-таки повернемо оцінювання у перший клас… Нам це важливо. Ой, чому зелена ручка, давайте червону». Тому я витрачала б більше інформаційного та фінансового ресурсу на те, щоб допомагати батькам ставати кращими та усвідомлювати, як правильно співпрацювати зі школою.[2]

  •  

Якщо дитина не хоче йти до школи, значить, справді, є якісь фактори. Задача батьків – допомогти виявити цей фактор та підказати його вчителю. Батьки мають приєднатися, а не чекати, що вчитель сам все виявить. Все-таки батьки більше знають та відчувають своїх дітей.[2]

  •  

Сьогодні доступ до знань необмежений, тому вчитель має бути фасилітатором освітнього процесу та наставником. Він розпалює навчальний інтерес у дітях, але дає можливість їм самим шукати відповіді, супроводжуючи в цьому процесі відкриттів.[2]

Цитати про створення Новопечерської школи

[ред.]
  •  

Школа — це шлях. Після всіх дозволів, які ми отримали, щоб не будувати типову школу за нормами 1974 року, а створити новий проект і погодити його, іншим девелопрам легше отримувати дозволи на їхні школи. У них з’явилося більше бажання і їм стало менш страшно. З них теж вийшли агенти змін, які розуміють, що будувати школу — це вигідно.[3]

  •  

Коли я зайнялася проектом школи, то зрозуміла, що треба йти вчитися на педагогіку. Ця освіта мені була корисна. Я здобувала її в Україні, в університеті Бориса Грінченка (Муніципальний педагогічний університет). Там була лідерська програма саме для управлінців в сфері освіти. Корисним був не лише навчальний план, а перебування серед реальних педагогів, голів управління освіти. [3]

  •  

Ми вирішили, що потрібно робити школу, як систему, і щоб вона була місцем щастя для дітей, які будуть навчатися там. Вона одразу була прецендентом для реформи освіти в країні в цілому.[3]

  •  

В перший рік роботи до вимог українського плану ми адаптували методи, як подавати український план, але канадійськими методами.[3]

  •  

Сучасна школа — це не про ті знання, які треба напхати дітям, а вона про те, як ти викладаєш. Це і метода, атмосфера викладання, навички, які в дітях розвиваються. Для цього потрібні правильні методи, а радянські вже не працюють. Вони були дуже класні 60 років тому, але не зараз.[3]

  •  

Перший рік ми на неї дивилися, другий рік — адаптували її, і тільки після цього до нас завітали представники Міністерства освіти України, і сказали, що хочуть робити — Нова українська школа. І хотіли робити це на прикладі нашої школи. Щоб ми ділились досвідом, експертами, вчили педагогів. Два роки ми над цим працювали.[3]

  •  

Ми працювали з канадськими експертами. Наших — ми ростили. Команда педагогів — це був наш найбільший челендж. Якщо весь ринок не розвинений, і всі педагоги, навіть найкращі, вивчали те, що застаріло дуже давно, практично не можливо знайти готового фахівця під нашу програму. На початку ми відбирали команду в 1,5-2 рази більше людей, ніж нам насправді було треба. Ми їх навчали, і в процесі навчання, як би ми добре не відібрали людей до того (а в нас було 23 критерії), виявилося, що хтось успішний педагог, готовий навчатися далі, але те, що ми хочемо розвивати, він не потягне. Тобто зупинився в своєму навчанні. Таким чином, у нас відпало десь третина тих, кого ми набрали і залишилися ті, хто пройшов всі фільтри. Були такі, хто в процесі роботи зрозумів, що йому складно.[3]

  •  

Нам хотілося зробити сучасну українську школу для того, щоб наші діти лишалися тут навчатися, працювати і творили краще суспільство. [3]

Цитати про життя та навчання під час війни

[ред.]
  •  

24-го лютого моя донька сказала своє перше слово. Ним стало «бабах», що означає «звук сильного вибуху».Тієї ночі моя родина прокинулася від удару бомб. Наші вікна вибило. Бомбили Київ.[4]

  •  

Я завмерла — мовчазна, нерухома та абсолютно безпорадна. Це був мій перший урок війни. В одну мить у тебе можуть відібрати те, що ти цінуєш. Навіть твій душевний спокій.Тремтячими руками я зібрала дітей та поїхала до Західної України, а потім через кордон до Словаччини. Мій чоловік та батьки залишилися в Києві, аби допомогти нашій країні. Чим далі від мене була родина, тим більше я думала про все, що вже зруйновано: наші будинки, лікарні, критичну інфраструктуру та багато-багато іншого.[4]

  •  

Після початку пандемії коронавірусу український уряд залучив нашу команду у створення Всеукраїнської школи онлайн. Останні два роки нею користувалися учні та вчителі з усієї України. Діти у віддалених регіонах мали доступ до викладачів та уроків, яких в іншому випадку у них не було б. На платформі розміщені уроки шкільної програми середньої та старшої школи. А кожен учень може навчатися у найкращих педагогів.[4]

  •  

Ми ніколи не уявляли, що наш неприбутковий проєкт матиме ще більший попит у ситуації, страшнішій за пандемію. Але сьогодні майже 400 тисяч користувачів навчаються на платформі. Вони доєднуються як з України, так і зі 120 країн за кордоном. Для українських дітей ці декілька годин на день — не тільки безпечне середовище для вивчення чогось нового. Це ще й простір, де Україна, попри все, інвестує у їхню освіту.[4]

  •  

Поки наші діти продовжують навчатися, а наші вчителі — викладати, навіть голодуючи у бомбосховищах, навіть у таборах для переселенців — ми непереможні. У цій війні кожен українець воює на власному фронті: наші військові, лікарі, матері і так — навіть вчителі та діти. Поки вони продовжують навчати і навчатися — вони продовжують боротися за наше майбутнє.[4]

  •  

Війна показала, що платформа (для дистанційного навчання) має функціонувати та оновлюватися. Цього року на неї будуть додані уроки з 18 дисциплін, які учні 5–11-х класів мають проходити за навчальною програмою з вересня по листопад, а також у травні. Таким чином, разом з усіма уроками, що вже є на платформі, ВШО покриватиме програму всього навчального року, щоб школярі могли безперервно навчатись онлайн. Всього на платформу до кінця календарного року буде додано 1361 урок.[5]

Цитати із промови Зої Литвин на церемонії DVF Awards

[ред.]
  •  

Війна забере у вас все. Ваш будинок, ваших близьких, навіть ваш душевний спокій. Єдине, чого вона не може взяти, це ваші знання — вашу освіту». Це слова моєї бабусі, яка пережила Другу світову війну.[6]

  •  

Я ніколи не могла уявити, що наш некомерційний проєкт «Всеукраїнська школа онлайн» знадобиться в ситуації ще жахливішій, ніж Covid-19. Тому що я ніколи не думала, що ми теж переживемо війну.[6]

  •  

Поки українські діти-біженці продовжують навчатися онлайн у країнах, які їх прийняли, незважаючи на щоденні ракетні обстріли Києва, моя школа знову відкрита. Справді, сьогодні перший день навчального року! І вперше мене немає там у цей день, але це з поважної причини.[6]

Джерела

[ред.]

Примітки

[ред.]