Крадійка книжок

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку

«Крад́ійка книж́ок» (англ. «The Book Thief») — роман австралійського письменника Маркуса Зузака, написаний 2005 року. Екранізований 2013 року Браяном Персивалем. Українською видано 2015 року видавництвом «Клуб сімейного дозвілля».

Цитати про книги[ред.]

  • Лізель перепросила:

— Вибачте. Мені не слід було питати… — Вона залишила речення помирати власною смертю. Лізель боролася з двома велетенськими словами, що сиділи у неї на плечах...[1].

  • Скількох книжок вона торкнулася?

Скільки з них вона відчула ?

  • Мерова дружина, як завжди, дивилася перед собою. Обличчя — чистий аркуш.
  • Претензії влади до цієї книжки були очевидними. Головний герой — єврей, і його описували вельми позитивно. Таке не можна пробачити[2].
  • Поцупити книжку – це, у якомусь хворобливому сенсі, фактично те саме, що заслужити її[3].
  • Жаль, що не можна їсти книжки[3].

Про війну[ред.]

  • Він покінчив з життям через бажання жити.
  • Дивні вони, ті війни[1].
  • Війна - найкращий друг смерті [4].
  • Війна таки розмила границі логіки і забобонів[5].
  • У нацистській Німеччині не видавали карток покарання, але кожен мав отримати своє. Для когось це смерть на війні в чужій країні. Для інших - злидні і провина, коли війна закінчиться і по всій Європі проведуть шість мільйонів відкриттів[6].
  • …війна – це смерть, але земля завжди вислизає з-під ніг тоді, коли вона забирає тих, хто жив і дихав поряд[7].
  • Краде армія. Як вони вкрали твого тата і мого[7].

Про німців[ред.]

  • Скидається на те, що вони дуже люблять свиней[8].
  • Німці любили палити. Крамниці, синагоги, рейхстаги, будинки, особисті речі, вони любили палити вбитих людей і, звісно ж, книжки [9].
  • Німецькі діти вишукували загублені монети, а німецькі євреї пильнували, щоб їх не спіймали[2].
  • Хотіти більше - це законне право усіх німців[3].
  • Німці у підвалах викликали жалість, але у них, принаймні, був шанс. Підвал - не душова. Їх ніхто туди не заганяв. Для них життя було ще досяжним[5].
  • Мабуть, багато німців бачили наближення своєї кари, але тільки одиниці приймали її з радістю[6].

Про Голокост та євреїв[ред.]

  • У темряві єврей не такий примітний[2].
  • Кажуть, у ті дні євреї радше терпіли усі кривди. Краще тихенько стерпіти образу і своїми силами знову здобути собі краще життя. Очевидно, не всі євреї однакові[1].
  • Він не скаржився.

Яке він мав право? Він пояснив, що його виховали євреєм, в його жилах текла єврейська кров, але зараз, як ніколи, єврейство — це тавро, згубна ознака найгіршого невезіння [1].

  • Труп єврея - неабияка проблема[4].
  • У вашому випадку мертвий єврей такий же небезпечний, як і живий. А може навіть небезпечніший[4].
  • Лізель спостерігала за євреями і розуміла, що вони - найнещасніші душі[5].
  • Його (фюрера) жага розпалювати війни анітрохи не згасла, він не відступив від своїх намірів покарати і винищити єврейську чуму[10].

Про Лізель[ред.]

  • Кольором її волосся майже не відрізнялося від білявого німецького сорту, але в неї були небезпечні очі. Темно-карі. На той час у Німеччині вам не хотілося б мати карих очей[8].
  • Діти іноді бувають набагато мудрішими за хвалькуватих і нудних дорослих[8].
  • З такою усмішкою, як у тебе, - сказав він (Ганс Губерман), - не потрібні очі[8].
  • Що стосується малярства, то, мабуть, для Лізель найцікавішим було змішування кольорів[5].
  • Це моє серце втомилося. Тринадцятирічне серце не має так почуватися[6].
  • А дівчинка читала, бо саме для цього вона сюди прийшла, і було добре бодай чимось стати у пригоді там, де випали сніги Сталінграда[7].
  • З неабияким смутком вона усвідомила, що її братику завжди буде шість[7].

Про Ганса Губерманна[ред.]

  • Коли він увімкнув світло в маленькій бездушній умивальні, Лізель помітила, які в її прийомного тата незвичні очі. Вони були зроблені з доброти і срібла. М’якого срібла, що плавиться. Побачивши його очі, Лізель зрозуміла, що Ганс Губерманн має неабияку цінність[8].
  • Чи не єдиним плюсом кошмарів було те, що до її кімнати приходив Ганс Губерманн, новий тато, щоб заспокоїти її, щоб подарувати свою любов[8].
  • Йому або дуже щастило, або він не заслуговував на смерть, або ж у нього була вагома причина, щоб залишитись живим[1].
  • Краще вже залишити фарбу, - казав Ганс, - але не забути про музики[5].
  • Тобі пощастило, що ти мені подобаєшся, Губерманне. Тобі пощастило, що ти славний чолов'яга і не скупився на цигарки (Борис Шиппер про Ганса)[7].
  • Тато – акордеоніст – і Небесна вулиця. Одне не може існувати без іншого, тому що для Лізель обоє були домом. Так, ось чим був для неї (Лізель) Ганс Губерманн[10].

Про Розу Губерманн[ред.]

  • Вона мала унікальне вміння дратувати майже всіх, кого зустрічала. Але вона направду любила Лізель Мемінґер.

Просто якось дивно виявляла свої почуття. Як-от, лупцювала її дерев’яною ложкою і кидалася словами — поперемінно, з різною частотою[8].

Цитати від оповідача - Смерті[ред.]

  • Люди помічають колір дня лише на світанку і при заході сонця, а я добре знаю, що кожної секунди день пронизують міріади відтінків та інтонацій. Навіть одна година може містити в собі тисячі різних кольорів[11].
  • Інколи я приходжу занадто рано.

Я поспішаю, і деякі люди тримаються за життя довше, ніж мали б[11].

  • Питання в тому, якою барвою буде зафарбовано усе навколо, коли я прийду по вас. Яким буде небо?[11].
  • ...ви і ваше земне існування маєте значення[11].
  • Я не ношу серп чи косу. Чорний балахон з каптуром я надягаю лише тоді, коли холодно. І моє обличчя не має тих черепоподібних рис, які вам так подобається на мене чіпляти. Хочете знати, який мій справжній вигляд? Я вам підкажу. Пошукайте собі дзеркало, а я тим часом продовжу[4].
  • Кажуть, що війна - найкращий друг смерті, але мушу висловити іншу точку зору. Для мене війна - ніби новий начальник, який вимагає неможливого. Він стоїть за плечима і без упину повторяє те саме: «Виконуй, виконуй» [4].
  • Але розуміти – це не твоя робота. – Я сам собі відповідаю. Бог ніколи нічого не каже. Думаєте, Він не відповідає лише вам?[4].
  • …я не можу дозволити собі такої розкоші – насолоджуватися втомою. Я мушу працювати, і, хоча цього не скажеш про всіх людей, для більшості так воно ї є – смерть нікого не чекає, а якщо й чекає, то зазвичай недовго[4].
  • Чому перед смертю люди завжди ставлять запитання, на які вже знають відповідь. Можливо тому, що хочуть померти, маячи рацію[7].
  • Мабуть, не злукавлю, якщо скажу, що за всі роки Гітлерового правління ніхто не послужив йому так вірно, як я. У людей не таке серце, як у мене. Їхнє серце - лінія, моє - круг, і я нескінченно встигаю бувати в потрібному місці в потрібний час. Як наслідок, я завжди бачу в людях найкраще і найгірше. Я бачу їхню красу і їхню потворність і постійно дивуюся, як те й інше можуть поєднуватися. Та все ж таки у людей є одна річ, якій я заздрю. Людям, як би там не було, вистачає здорового глузду, щоб померти[7].
  • Так, в цьому світі я бачив багато чого. Я присутній при найбільших катастрофах, а працюю на найгірших лиходіїв.

Однак бувають й інші миті. Є безліч історій (лише жменька, як я вже казав раніше), які відволікають мене від роботи, так як і барви[12].

  • Я хотів пояснити, що завжди переоцінюю та недооцінюю людей - і вкрай рідко просто оцінюю їх. Я хотів запитати її (Лізель), як та сама річ може бути водночас такою огидною і такою прекрасною, а слова та історії про це - такими нестерпними і такими величними[12].
  • Мене (Смерть) переслідують люди[12].

Варто задуматись[ред.]

  • Непокидання — вияв довіри і любові, який часто розпізнають діти[8].
  • Гадаю, що люди полюбляють споглядати невеликі руйнації[9].
  • Велике вміння людини – це здатність рости[9].
  • Але ми не завжди отримуємо те, чого хочемо. Особливо у нацистській Німеччині[1].
  • Життя - це життя. А розплата за нього - провина і сором[1].
  • Гарно пахне тільки своя сеча[1].
  • Життя – не більше, ніж жарт, безкінечна послідовність забитих голів, бешкетних витівок і незмінного репертуару безглуздих балачок[1].
  • Ми довіряємо тільки тим, кому треба[1].
  • Страшні сни з’являлися, як завжди, ніби найкращий гравець команди-суперника, про якого подейкують, що він зазнав травми чи захворів, - але ось він, розминається з усіма, готовий вийти на поле. Або як потяг, що за розкладом прибуває на нічний перон, тягнучи за собою мотузку зі спогадами. Все тягне і тягне. Весь час незграбно підкидає[1].
  • Яке велике зло – дозволити комусь жити[3].
  • З іншого боку, ви ж людина, і самозакоханість вам теж знайома[4].
  • Пригоршні замерзлої води будь-кого примусять усміхнутися, але не зможуть примусити забути[4].
  • Вміння зачаровують[5].
  • Чи можливо вкрасти щастя? Чи це ще один облудний людський фокус?[5].
  • ...є речі, важливіші за дріб'язкові суперечки[5].
  • ... ворог не сидить за пагорбом чи в якомусь іншому місці. Він усюди[6].
  • Іноді мене просто вбивають ті обставини, за яких гинуть люди[7].
  • Зламана нога – чим не привід для свята?[7].
  • Вкрасти те, що втебе забрали[7].
  • Без своїх слів фюрер нічого не вартий[10].
  • …однак буде і кара, і біль, а також щастя. Он воно як – писати[10].
  • Вони завжди так роблять - найкращі душі. Підіймаються мені (смерті) назустріч і кажуть:«Я знаю, хто ти, і я готовий...» Такі душі завжди легші, тому що більшу частину вони вже віддали. Більшість із них вже знайшли свій шлях в інші місця[10].
  • Зазвичай цікавість приводить до того, що стаєш свідком страшного людського лементу[10].
  • Мене дивує, на що здатні люди, навіть тоді, коли їхніми обличчями збігають струмочки, а вони заточуються, кашляють, але йдуть далі, шукають і знаходять[10].
  • Когось рятуєте. І приносите йому смерть[10].

Примітки[ред.]

Посилання[ред.]


Bookmark-new.svg