Катажина Кобилярчик

Катажина Кобилярчик

Катажина Кобилярчик (пол. Katarzyna Kobylarczyk) — польська репортерка. Лауреатка премії імені Рішарда Капусцінського за книгу «Струп. Іспанія роз'ятрює рани».

Цитати

В «Струпі» є одна історія, яку я не чула особисто, проте прочитала. Вона про дівчину, яка ймовірно була свідком вбивства свого батька. І коли вона розповідала, в її особистій правді та історія звучала так, що її шкіра стала темною від побаченого. Вона також пам’ятає, коли до неї приходив лікар і давав ліки, що їх можна було подавати лише у дерев’яній ложці, а не металевій. Ця історія вигадана, але тут важливо те, що вона описує, яку велику кривду і психічну травму отримала. Тому ця історія цінна. Іноді немає фактів, але є емоція, яка дуже потрібна в репортажі.

Генерал Франко був дуже вправним політиком. Його можна назвати злочинцем, але не можна заперечувати його вправності. Він дуже добре знав, якою важливою є пам’ять, щоб творити суспільство, щоб будувати нову державу. Тож сам швидко висловив ініціативу вшанувати пам’ять загиблих на війні. Знав, що мусить якось це зробити. Спочатку хотів увіковічити тільки «полеглих за Бога та Іспанію», своїх солдатів, своїх вірних. Вигадав (здається, ще під час громадянської війни), що збудує великий мавзолей, який назвали Долиною полеглих. Зводили її дуже довго, і тоді ж почала змінюватися політична атмосфера. Виявилося, що не можна вихваляти тільки своїх, а противників просто залишити, бо вони — це теж Іспанія, це один народ, це сусіди, не можна все геть забути. І тоді Долину полеглих проголошено місцем поєднання. Це справді дивовижне місце, монструальне, навіть таке гротескне.

Дуже велику роботу за нас робить підсвідомість. Їй обов’язково треба дати шанс сказати своє. Коли я пишу, то слухаю дуже багато музики з кінофільмів, — наприклад, Ганса Зіммера.

Історії підходять до нас дуже-дуже близько, треба тільки слухати, говорити й питати. «Я несу в’язанку чужих історій, а сама — лише мотузочка, яка їх зв’язує» — я не пригадую, хто автор цієї цитати, але дуже її люблю.

Книга називається «Жінки Нової Гути. Цегли, перли та петарди» — історія Нової Гути з жіночої перспективи. Вважаю себе новогутянкою у третьому поколінні. Колись це було містечко, зведене на околицях Кракова в 1950-х роках, його спроєктувала група архітекторів на зовсім порожній території. Тут мали проживати робітники комбінатів найбільшого тоді польського металургійного заводу, що виробляв сталь. Тобто це було містечко виключно для робітників — перлина польського соціалізму. — Про нову книжку

Коли я писала про нову Ґуту, мені трапилась розповідь про селян, у яких польський комуністичний уряд забирав землю під комбінат. Уряд платив їм дуже невеликі суми. Люди говорили, що ця виплата дорівнювала вартості годинника. І я дуже хотіла знайти цей метафоричний годинник. Я шукала і шукала, говорила із великою кількістю старших людей в Новій Ґуті, проте написала репортаж, так і не знайшовши того годинника. Бабуся прочитала і каже: «дитинко, такий годинник лежить у нас на стриху».

Коли читаєш Гемінґвея, коли вивчаєш історію громадянської війни в Іспанії з підручників, то там дуже мало йдеться про те, наскільки жахливою була ця війна. Здебільшого в наукових дослідженнях історики наголошують на тому, як проходила лінія фронту, де відбувалися битви, яку територію займали війська Франко, де Республіка провела контратаку, як оборонявся Мадрид – ось що є у книжках. Однак невідомо, що діялось у тилу, чи на територіях, де фронт уже пройшов (або його зовсім не було), як вишукували людей лише заради того, щоби їх забрати з дому, вивезти та вбити. І яким величезним був масштаб цього всього. Люди, які не займаються цією темою, взагалі цього не усвідомлюють.

Мені здається, що в мене просто достатньо міцна психіка для такої роботи. Моя ниточка дуже довга, тому багато може вмістити і зібрати. Але я, наприклад, ніколи не плачу, коли розмовляю зі своїми героями. Вони — так, часто плачуть. А я не плачу, бо вважаю, що вони докладають дуже багато психологічних зусиль, щоби розповісти свою історію. Тому я не маю права заплакати — я мушу вислухати їх, щоби нічого не втратити і не пропустити.

Мені здається, що справді цікавим досвідом могло би бути прочитання після «Струпа» інших моїх книжок, які не є настільки болісними. Наприклад, «Ландринковий пил». Це радісна книжка. Про той інший бік іспанської душі: святкувальний, лудичний, ігровий. Хоча в ній теж є трохи такої темряви, забави зі смертю, а на дні лежить щось моторошне.

Мені потрібно справді зустрітися з героєм, побачити його, подивитись йому в очі. Це дуже допомагає. Я зустріла людину, з поглядами якої зовсім не погоджуюсь. Цей герой був фашистом і говорив про мучеників з кладовища у Паракуельйос-де-Харама. Тому заочно я вважала його ненормальним, але побачила, який справжній біль він досі переживає, коли розповідає свою історію.

Моя книга – про жінок, тому що в соціалістичній пропаганді це було завжди місто чоловіків — різноробів, мулярів, металургів. У моїй праці історію околиці розповідають жінки, які її розбудовували (перші мулярки, архітекторки), а також учасниці страйків «Солідарності» (хоч містечко звели комуністи, проте тут відбувалися наймасовіші антикомуністичні протести в Польщі). — Про книжку «Жінки Нової Гути. Цегли, перли та петарди»

Насправді багато цікавих історій я довідалася вже після написання книги. Мені було дуже шкода, що я їх туди не додала. Зрештою, Франциско Франко, один із головних героїв книги, був ексгумований і перенесений із долини полеглих якраз після написання книги. Це відбулося саме тоді, коли була прем’єра «Струпа» в Польщі. Мені було шкода, що цього не можна було описати, бо ця історія має бути у книзі, це логічне завершення. І це не єдина річ, яку я б хотіла додати до цієї книги. Але на якомусь моменті треба сказати «досить» і закінчити.

Хоча це може трохи страшно звучати, але «Струп» міг би бути історією кожної країни. Такі події можуть відбутися всюди: і в Польщі, і в Україні. Варто лише змінити прізвища та імена на польські чи українські. Наприклад, коли ми слухали Станіслава Асєєва, я зрозуміла, що він міг би бути героєм «Струпа». Це страшно, що минуло майже 80 років, а ми робимо ті самі помилки і не вчимося на них.

Я вважаю себе посередником — людиною, яка переносить історії від героя до книги. Тому завжди мушу бути зосереджена на цих історіях, щоби нічого не пропустити і не змушувати героя розповідати свою історію знову.

Я говорила із одним героєм — Фаусто Каналє. Це старший чоловік і все його життя пройшло у пошуках тіла свого батька. Його вбили, коли Фаусто було 2 роки. Він не пам’ятає обличчя свого батька. Фаусто сказав мені, що не помре раніше, ніж знайде тіло і не поховає його так, як треба. — Про книжку «Струп. Іспанія роз’ятрює рани»

Я люблю сумні історії та сумні книги. Такі історії мене притягують. Тому я вважаю, що «Струп» — важливіша книга. Але в «Ландринках» теж є темна сторона, до них також дуже близько пришита смерть. Щиро кажучи, важко написати хорошу, веселу і одночасно глибоку історію, яка перейняла б читачів. Сумну — набагато легше. Все йде у дуальності — щастя завжди у конфронтації із нещастям.

Я не вважаю себе письменницею, я – репортерка. Ймовірно, українські читачі набагато краще знають Ганну Краль. Тож я є репортеркою її школи, хоча ми ніколи не бачилися. Я навчилася писати репортажі, читаючи книги, читаючи Ганну Краль, Світлану Алексієвич… І якщо я чимось професійно займаюсь, то розвиваю саме цю течію журналістики, що зосереджує увагу на процесі слухання, слухання інших.

Я не є знавчинею іспанської мови чи історії. Єдине, що могла сказати іспанською, перед тим, як туди потрапила, це gracias. Ландринки насправді з’явилися із моїх подорожей Іспанією, яка була для мене якоюсь мірою закритою. Тобто я могла тільки бачити/дивитися, не могла розмовляти.

Я слухаю інших, тих, які мають власну історію, мають, про що розповісти, і дуже часто їхня історія важка. Так я розумію журналістику. Тож для мене найважливіше те, що я — репортерка.

Я справді звертаю увагу на історії простих людей, але перед тим роблю дуже точне дослідження, дізнаюся бекграунд. Я дуже часто пишу про особисті історії, але додатково роблю дослідження в околицях того міста і перевіряю інформацію, а також тих людей, які її розповідають.