Перейти до вмісту

Журлива Олена Костівна

Матеріал з Вікіцитат
Олена Журлива
Стаття у Вікіпедії
Роботи у Вікіджерелах
Медіафайли у Вікісховищі

Журли́ва Оле́на (справжнє ім'я Ко́това Оле́на Ко́стівна, до шлюбу — Пашинкі́вська; * 24 червня 1898, Сміла — † 10 червня 1971, Кропивницький) — українська письменниця та співачка.

Цитати

[ред.]

З автобіографії (22 березня 1922 р., м. Київ)

[ред.]
  •  

Раннє дитинство своє завше пригадую в сумних обставинах: батько (народний вчитель), тяжко здобував шматок насушного й ділив його з сім'єю. Замолоду він вчився в Київському Університ[ет]і, з якого його було звільнено за «бунтарські», себто революційні, ідеї. Довелося служити по школах, переважно «церковно-приходських», а далі по земських. Батько часами запивав, і це було нашою сімейною трагедією. Рятувала морально завше мати, яка зроду мала неаби який розум, ясний і широкий з нахилом до філософських міркувань[1].

  •  

Національна свідомість прокинулась в мені під час знайомства з Оленою Петровною Пчілкою (Косач), на присуд якої я й віддала свої перші спроби. В відповідь О[лена] П[чілка] прислала мені число «Рідного краю», де й було вміщено мої вірші, «Замість червоного яєчка». Як переказувала О[лена] П[чілка] (діло було якраз на Великдень). З того часу я й рядка не написала в російській пресі, всім серцем полюбивши свою мову, що органично бреніла в мені[2].

  •  

Я рвучко і молодо увійшла в Новий світ[3]Про мистецтво, літературу та музику

Цитати про Олену Журливу

[ред.]
  •  

Після цього [часопис «Рідне слово» надрукував її перший вірш] вона почала багато писати віршів, але нікому не показувала свого зошита, ховала у стрісі бабусиної хати[4]Перша дитяча перемога переконала Олену: треба прагнути до мрії та наполегливо до неї йти

  — сестра Катерина Пашинківська (Вишнівська)
  •  

1922 році до нас в школу прийшла молода і красива вчителька. Вона завжди була одягнена в білосніжну блузку, темного кольору спідницю, а на голові – яскрава червона, вся в квітах українська хустка. Взимку вона одягала синю свитку, оздоблену сірим смушком, на голові – смушкова шапка. Все було в ній красиве і любе нам: і одяг, і теплий, ніжний погляд великих карих очей, що випромінював, здавалось, материнську ласку, і її чарів ний, неповторний, мелодійний голос. З першої зустрічі ми полюбили її так, як можуть щиро любити діти… Дівчата мріяли в усьому наслідувати її – по-перше, всі стануть вчительками і так само, як вона, будуть добрі до дітей, і, безумовно, одягатися, носити одяг так, як носила його Олена Костівна. Викладала Олена Костівна українську та російську мову та літературу в 4 і 5 класах…[3]Олена Журлива викладала в 61-й київській трудовій школі

  — Неоніла Францева, учениця О. Журливої
  •  

Важко усвідомити, яка політична загроза могла йти від цієї жінки, але ж доля звела її близько з багатьма «героями політичних інтриг» – з «ворогами народу», за що й було призначено їй досить типову кару – заслання[5]

 

Cтаття «У пошуках ідеалу»

  — Людмила Сікорака, літературний критик
  •  

Олена Костівна прищепила нам любов до книги, до поезії. Затамувавши подих, ми слухали її розповіді про життя славетних Т.Шевченка, І.Франка, М.Коцюбинського, Лесі Українки і багатьох поетів молодшого покоління – В.Сосюри, П.Тичини. Але найяскравішим спогадом залишалася розповідь про те, як дівчинкою їй випало щастя зустрітися з Лесею Українкою[5]

  — Неоніла Францева, учениця О. Журливої
  •  

Ми дуже жалкували за Оленою Костівною, яка у 1926 році переїхала до Харкова. Пам’ятаю і досі, які затишні вечори, що відбувалися в школі, які хороводи ми співали на них: і «Подоляночку», і «Ой, нумо, заплетемо шума», Олена Костівна завжди була з нами. Її голос – неповторне мецо-сопрано і досі згадую, як казку. Після від’їзду Олени Костівни до Харкова ми дізналися, що вона в тодішній столиці співає головні ролі в Харківському оперному театрі. Цю звістку, а також афіші нам привезла до Києва Сюзанна Коваль, яка закінчила школу на три роки раніше і працювала актрисою в драматичному театрі Харкова. Потім нам стало відомо, що у 1926 р. вийшла її збірка «Металом горно», а в 1930 р. – «Багряний цвіт». У дослідженні життя і творчості Олени Журливої справді багато темних плям. Однією з сторінок її життя є «справа» проти неї. Протистояння системі, яке охопило не лише творчість самої поетеси, але й багатьох інших видатних діячів української культури. Сталінська тоталітарна державна машина була сильніша за вільне літературне слово і підминала під себе сотні талановитих митців[5]

  — Неоніла Францева, учениця О. Журливої
  •  

«Скільки тортур і страждання перенесла бідна моя сестра. За що їй таке?..». І пізніше: «П’ятого жовтня 1938 року в другій годині ночі прийшли і заарештували. Повезли на Луб’янку, де до ранку робили допит, а потім відвезли в Бутирську тюрму. Це були часи «єжовщини», коли людей брали навіть за рознарядкою, але сестру взяли саме як українську поетесу, на цьому найбільше наполягали слідчі під час допитів. Слідчі поводились із сестрою чемно, дізналися, що вона любить мармелад, і на столі завжди була відкрита коробка мармеладу, пригощали, але сестра не користувалася такою люб’язністю. ...У нас в Москві жив наш двоюрідний брат – В’ячеслав Пашинківський, він був директор спиртового заводу. Одного разу зайшла розмова про колективізацію. Сестра сказала таку фразу: «Це буде ще не скоро, бо наше селянство не зразу усвідомить користь колективізації. Крім брата, чоловіка і сестри в кімнаті нікого не було, але на допитах слідчий, посміхаючись, запитував: «Так что, коллективизация будет не скоро?..»[5]

  — сестра Катерина Пашинківська (Вишнівська)

Примітки

[ред.]

Джерела

[ред.]
  • Самі про себе. Автобіографії українських митців 1920-х років Упоряд. Раїса Мовчан. — Київ: Кліо, 2015. — 640 с. — ISBN 9786177023363