Дейв Ґроссман
| Дейв Ґроссман | |
| |
 Стаття у Вікіпедії
|
Девід Аллен Ґроссман (23 серпня 1956, Франкфурт-на-Майні, Німеччина) — американський письменник і викладач, який проводить семінари з психології смертоносної сили. Підполковник армії Сполучених Штатів у відставці.
Цитати
[ред.]Військові в мирний час схожі на футбольні команди, які ніколи не грають. Коли я починав мої презентації після терористичних атак 11 вересня 2001 року, після того, як почалася війна в Афганістані, для тих, хто повинен був брати участь у боях, я проводив для них «кислотний тест». Я говорив, що якщо ви зробите щось дурне, то ви помрете. І більше того, всі ці дурниці дуже швидко виходять, якщо не бути до них готовими і не захищати себе[1]. |
Книжка «Вбивство» є дуже важливою, але насамперед це академічна робота. У книжці «Бій» були прості, базові поради, основні методики, необхідні для бою. |
Коли розпочалася війна у 2001 році, це перетворилося на щось зовсім інше. Мій син відправився у свій перший бойовий похід під час вторгнення в Афганістан після терористичних атак 11 вересня 2001 року. Тому моя друга робота була саме про бій. Цю книгу я написав для свого сина, який збирався йти на війну[1]. |
Коли почалася війна в Афганістані, у мене з’явилося дуже багато роботи з військовими. Тому що тепер вони зіткнулися із ситуаціями на межі життя і смерті. Та інформація, яка була із середовища правоохоронних органів, стала потрібною для військових, які збиралися йти воювати. Це був ніби інтерактивний фідбек. Я робив презентації для військових і для правоохоронних органів, а вони підходили до мене і розповідали, як це було в них[1]. |
Моя книжка про вбивство вийшла 1995 року. Я мав честь розповідати саме про це. Коли я пішов у відставку 1997 року, то презентував її та багато інших своїх робіт у правоохоронних органах. Ці люди були тими, хто стикався із ситуаціями на межі життя та смерті щодня, шукаючи найкращі засоби, які тільки можна знайти. Коли я з ними працював, мої презентації отримували практичне втілення[1]. |
Я вивчаю аудиторію. Представляючи їй матеріал, я за нею спостерігаю. Я гарний психолог. Між мною та моїми учнями завжди є зворотний зв’язок. Слухачі, яких я зустрічав тут, в Україні, ті, яких я навчав тут, жадають нових знань. Вони дуже зацікавлені. Іноді я в цих аудиторіях бачив навіть ветеранів війни, які були в захваті, говорили: «так, все так»[1]. |
Я говорив про уповільнення часу, тунельний зір, прогалини в пам’яті та спотворення пам’яті. Люди — поліцейські та військові — підходили до мене під час моїх презентацій і казали, що це саме те, що відбувалося з ними. І вони ніколи нікому про це не говорили. Вони жили у своєму маленькому світі. Вони боялися розповісти, що не чули пострілів. Боялися говорити про тунельний зір. Вони не говорили про такі речі, бо думали, що з ними щось не так. І коли вони чули, що це нормальні реакції, це було дуже важливою річчю для них[1]. |
Я можу з упевненістю сказати, що опитав більше людей, які брали участь у бойових діях, ніж будь-хто в історії людства. Я звільнився з армії понад 26 років тому. І нині перебуваю в дорозі понад 200 днів на рік, навчаючи правоохоронців цих речей. І кожного дня протягом цих 26 років від двох до чотирьох людей підходять до мене і діляться зі мною інформацією. За найконсервативнішими підрахунками, за 25 років я записав мінімум 2500 інтерв’ю із цими людьми[1]. |
Я треную «морських котиків», батальйони американської морської піхоти. Вони мали багато разів бойові виїзди. І я подумав, хто я в біса такий, щоб їх навчати? Те, що я дізнався, було для мене справді дивним: чим більше боїв вони мали, тим більше цінували те, що я їм розповідав. |
Примітки
[ред.]
