Віра Курико

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Віра Курико
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії

Віра Курико (Курико-Агієнко) — українська репортерка, авторка книг «Вулиця причетних. Чернігівська справа Лук’яненка», «Мазепа. Право на шаблю», «Реформа здорової людини. Як лікували українську медицину».

Цитати[ред.]

  •  

А одного разу я зайшла до нашого архіву СБУ й запитала, чи є в них справа Лук’яненка. Мені сказали, що її забрали до Києва, бо там якась громадська організація буцім має ідею судити слідчого у цій справі. І тут я зрозуміла, що досі живий той слідчий. Все це разом підвело мене до теми, і я захотіла написати про людей, яких КДБ так чи інакше долучило до справи Лук’яненка чернігівського періоду. Навіть якщо вони не відіграли важливої ролі в його ув’язненні, а просто були десь поруч[1]. — Про створення книжки «Вулиця причетних. Чернігівська справа Лук’яненка»

  •  

Добре сказала Ханна Арендт у своїй книзі про суд над Айхманом, одним із «логістів» Голокосту: «Говорячи мовою політики: якщо за умов терору більшість людей поступляться, то деякі люди встоять... Говорячи по-людськи, не вимагається нічого більшого, і нічого більшого тверезо не можна просити, щоб ця планета лишалася місцем, придатним для людського життя»[1].

  •  

Дуже люблю художній репортаж і хочу далі розвиватися в цьому жанрі. Він найкраще дозволяє подивитися на нас, на наше суспільство, минуле й теперішнє. В Україні цей жанр поволі міцнішає, можливо, через скількись років ми вже зможемо говорити про народження української школи художнього репортажу. Це було б неймовірно[1]!

  •  

Коли після смерті Левка Лук’яненка в Чернігові заговорили про перейменування вулиці Рокосовського, я просто пішла до будинку, де він жив, щоб зробити матеріал. Можливо, поговорити з сусідами, записати якісь спогади. Але під час тих розмов мені здалося, що є кілька вартих уваги історій. А після того, як мій коротенький матеріал уже вийшов, мені стали дзвонити люди, які говорили, що пам’ятають Лук’яненка, були на суді й чули, як хтось там отак і отак свідчив[1]... — Про створення книжки «Вулиця причетних. Чернігівська справа Лук’яненка»

  •  

Потім я отримала дзвінок від людини, яка розповіла, що коли Лук’яненко працював електриком у лікарні, туди приходило КДБ й не давало нікому спокою. Ще хтось чув про агентів, які вже в незалежній Україні десь згадували про Левка. Це мене зацікавило, і я подумала, що хочу їх знайти. Якщо не агентів, то принаймні людей, до яких приходили з КДБ і просили про послугу: розповісти, що він казав, що робив, або присоромити його на роботі, або написати «пояснювальну», вплинути на дружину[1]... — Про створення книжки «Вулиця причетних. Чернігівська справа Лук’яненка»

  •  

Теми, пов’язані з минулим, тоталітарним часом, репресивним режимом і «маленькою людиною» в його механізмі, для мене – найцікавіші. Тому навіть у передмові я наголошую, що книга – не про Левка Лук’яненка, не про агентів КДБ чи суддів, а про людину – «маленький гвинтик» системи, який використовували через прохання, обіцянки, залякування чи ще в якийсь спосіб. Щоб підкорити людину, яка не хоче підкорятися. Мені цікаво було, як усе це відбулося і як зараз, через 40 років, люди ставляться до цього[1]. — Про книжку «Вулиця причетних. Чернігівська справа Лук’яненка»

  •  

Я з’ясувала близько 20 імен живих і вже померлих людей. Але поговорити – з цим вийшло набагато складніше, ніж я думала. Дехто не хоче згадувати минуле, дехто переживає, декому соромно, дехто мене просто не впустив. Тож поспілкуватися вдалося десь із десятьма людьми – умовними героями книги. Це ті, до кого я достукалася, або рідні тих, хто до сьогодні не дожив. У книзі згадуються також люди, яких я так і не знайшла. За допомогою архівних документів я відтворюю їхню участь у цій справі, але самих їх уже немає. Додатково було ще спілкування з сусідами – людьми, які консультували, підказували мені, але в книгу не увійшли[1]. — Про створення книжки «Вулиця причетних. Чернігівська справа Лук’яненка»

  •  

Якби історія не почала сама розгортатися й люди самі не почали мені на щось натякати й розповідати, я б до цієї теми не дійшла[1]. — Про створення книжки «Вулиця причетних. Чернігівська справа Лук’яненка»

Про Віру Курико[ред.]

  •  

Я стояла в черзі за автографом, і мене розбирала гордість за авторку, за молоде покоління в її особі, за розуміння нею ціни свободи й української незалежності, відповідальності за незворотність історії і за пам'ять про Левка Григоровича. Для мене ця тема особливо важлива: за місяць до його смерті ми з ним багато спілкувалися і говорили про тяглість поколінь і про те, чи є на кого «покинуть Україну». Тому водночас було сумно, що не дожив... але спокійно, що є кому зберегти і надбання, і спомини[1].

  — Людмила Зіневич, україністка, кандидат філологічних наук, директорка міської центральної бібліотечної системи

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg