Васянович Валентин Миколайович

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Валентин Васянович
Valentyn Vasyanovych TIFF 2019.jpg
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Валентин Миколайович Васянович (нар. 21 липн 1971, Житомир) — український режисер, сценарист та кінопродюсер. Лавреат Венеційського кінофестивалю (2019; кінострічка «Атлантида»).

Цитати[ред.]

  •  

В авторському кіно головне не що, а як. У ньому прості речі можна наповнити візуальними елементами і створити з них цілий всесвіт[1].

  •  

В моїй утопії Україна переможець, люди Донбасу розмовляють українською мовою. А з іншого боку – це антиутопія – і досить сумний фінал війни. І, на жаль, він не може бути іншим. Екологічна катастрофа в тих районах вже почалася. Це велика біда[2]. — про кінострічку «Атлантида»

  •  

В останніх фільмах у мене немає саундтреків. Бо музика – це такий потужний інструмент, який сам по собі кіно. Що б ти не назнімав, дві-три ноти, і у глядача виникає потрібна автору емоція. Я вважаю, що це трохи халтура[3].

  •  

Ігрове кіно знімати значно легше, ніж документальне. Кажу це як документаліст. У документальному кіно дуже залежиш від своїх героїв, маєш бути комунікабельним, м’яким, прозорим, щоб не травмувати, не викликати якогось дисонансу, щоб герої не закрилися, не відвернулися, не відштовхнули тебе. В ігровому кіно таких проблем немає, усе набагато легше. Будуєш свій світ, як хочеш, і цьому ніщо не може заважати, крім відсутності фінансів. Тому йдеться про виробничу відмінність, але водночас треба мати різні темпераменти, характери, досвіди й особливості, щоб знімати ігрове або документальне кіно[4].

  •  

Інколи кажуть так: неважливо, яку історію ти оповідаєш, важливо, як ти це робиш. Думаю, «Атлантиду» помітили саме з цієї причини. Глядачі звернули увагу на те, якими художніми засобами я це роблю, яким є мій підхід до кіно й кіномови. Я пропоную доволі травматичну історію, змушую дивитися на страшні речі, але роблю це так, щоб не викликати у глядача відрази й не паралізувати його відчуття[4].

  •  

Коли ти знімаєш кіно, ніколи немає гарантованого успіху. Сьогодні ти працюєш над одним фільмом, завтра над іншим – і невідомо, чи ним так само зацікавляться, як попереднім. Хоча всі мріють про успіх. Це нормально, але фокусуватися на цих очікуваннях дуже шкідливо для голови. Це псує характер[2].

  •  

Мені взагалі подобається, що в майбутньому можна знімати фільми для Netflix, та робити їх не тупими. Це було би круто з їхньою глобальною аудиторією, бо це фантастичний прогноз на майбутнє. Знімаєш авторське кіно й закидуєш на платформу, де є мільярд глядачів. Його однаково подивиться 10 мільйонів, і це вже поверне інвестору його гроші. Це ідеальна історія. Єдиний мінус – кінотеатральний перегляд, але завжди можна робити покази в декількох кінотеатрах для поціновувачів такої розваги[5].

  •  

Музика – це взагалі найпотужніший вид мистецтва. А без неї – це те обмеження, яке змушує тебе шукати. Так само, як і нерухома камера. Статика неодмінно народжує напругу в кадрі. Взагалі, чим більше обмежень, тим цікавіше працювати. Так знаходяться неочікувані рішення[3].

  •  

Розумію, що хоча моє кіно доволі просте, але для багатьох воно складне, бо за 20 років відсутності різного кінопродукту глядач був привчений споживати примітивні історії. Це зменшує нашу аудиторію[4].

  •  

Суржик — це рак української мови, він є результатом російської експансії в Україну. Зараз нас перегинають в інший бік: мовляв, що це за мова неправдоподібна, даєш суржик! Навіщо підтримувати цю хворобу[1]?

  •  

У документальному кіно залежиш від героя, а в ігровому – все залежить від тебе. Мені подобається тотальний контроль, де від мене все залежить, і я за все відповідальний. Мені комфортніше з цим працювати. Можливо такий характер у мене[5].

  •  

У минулому я і оператор, і документаліст. Не дуже люблю конструювати свої історії на папері. Сценарій для мене — це тільки початок руху вперед. Коли опиняюся на якійсь локації, то починаю брати все, що мені там пропонує життя[4].

  •  

Хочу студентам сказати, що головне — прийти на локацію, не полінуватися дістати камеру, поставити штатив, натиснути на кнопку й чекати. Навіть якщо ви зняли щось таке, що вас не задовольняє, перегляд цього матеріалу може спонукати до мозкової діяльності: того, що ви згенеруєте геть іншого рівня сцену, мізансцену чи ще щось. Це частина руху, якщо ви користуєтеся методом документального дослідження, і цим шляхом треба йти, не сподіваючись на швидкий результат. Якщо ж цього не робити, то ви взагалі нікуди не дійдете[4].

  •  

Часто люди, які не мають ніякого відношення до кіно, порівнюють український кінематограф з Голлівудом. Так робити не можна[1].

  •  

Що таке кіно й що таке сценарій? Сценарій – це слова, література, а кіно – це зображення, картина. Мені треба літературу перекласти на іншу мову – картини. Й у цьому перекладі я мушу до когось донести те, що я ще не знайшов. Це настільки обтяжує мою роботу, що я не бачу сенсу в передаванні контролю[5].

  •  

Щоб навчитися знімати, потрібно дивитися хороше кіно, читати книги, пробувати своє. Сьогодні знімати легко: взяв телефон і пішов робити кіно.

  •  

Щодо «Оскара» так скажу: хочу, хочу, як і всі режисери хочуть. І з першого разу, і на всі премії, і на всі топові фестивалі. Але ж реальність інша. Все це працює по власних законах[3].

  •  

Я відчуваю країну, де живу. Цим дихаю кожен день, і розповідати в кіно історії іншої країни не бачу сенсу[2].

  •  

Я вигадую ідею по ходу зйомки. Точка відліку — концепт. У процесі зйомок я можу розвернути його на 180 градусів, і при кожному повороті може з’явитися нова ідея. Наприклад, у «Рівні чорного» ідея з’явилася, коли було знято 80% матеріалу[1].

  •  

Я знаю людей, які постраждали від очікування і від тріумфу теж. У мене є щеплення не зовсім вдалих фільмів, тому я знаю смак поразки і завжди до цього готовий. Коли ти отримуєш перемогу замість поразки – це приємний досвід, але ти до нього скептично ставишся[2].

  •  

Якщо порівнювати прокат артхаусного кіно в нас і у Франції, то там він величезний, бо французи вирощують свого розумного глядача. Роблять це зі школи, у якій викладають предмет «історія кіно». З першого класу дітям показують і розказують про кіно, і під кінець шкільного навчання учні знають усі фільми, що були на фестивалях класу А, а також історію кінематографу. Якби в нас було так само, то скількох глядачів артхаусу ми мали б нині[4]?

Про Валентина Васяновича[ред.]

  •  

Фільми Васяновича одночасно і відображають колоніяльну дійсність сьогоднішньої України, і моделюють ту, що має настати після неї. У цьому другому сенсі вони розширяють українську культурну географію в царини, що давно стали забороненими[6]. — З розвідки «Мова в сучасному кінематографі України» (2021)

  Юрій Шевчук
  •  

Як свого часу Довженко, Васянович висміює мову колонізатора і святкує українську мову, не суржик. Так у фільмі «Креденс» (2013) російською говорять малосимпатичні персонажі, залишки совєтського окупаційного режиму у сучасному Львові, ті, яких у Кремлі називають «соотечєствєннікамі». Їхні діти – це нове покоління українців, для яких російська імперська культура з її цінностями чужа[6]. — З розвідки «Мова в сучасному кінематографі України» (2021)

  — Юрій Шевчук
  •  

Як і Довженко, Васянович створює на екрані уявну і глибоко переконливу дійсність, таку, яка досі виявляється цілком і поза уявою, і поза талантом великої більшости українських кінематографістів. Його вимислена дійсність незмірно правдивіша, ніж неоколоніяльні кліше і стереотипи, які населяють фільми на кшталт таких, як «Кіборги», «Дике поле» чи серіял «Спіймати Кайдаша». Те, що робить Васянович, хоч і лишається винятком сьогодні, але показує приклад того, як можна долати спадщину колоніялізму на екрані[6]. — З розвідки «Мова в сучасному кінематографі України» (2021)

  — Юрій Шевчук

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg