Варавва Олексій Петрович

Варавва Олексій Петрович

Стаття у Вікіпедії

Олексій (Олекса) Петрович Варавва (також Варава; псевдоніми — Олекса Кобець, Олексій Воронин) (* 29 березня 1882, Лазірці, Канівський повіт, Київська губернія, Російська імперія — † 5 вересня 1967, Боффало, Нью-Йорк, США) — український письменник, поет і редактор, член Об'єднання українських письменників «Слово», Брат  Григорія Варавви.

Цитати

З автобіографії (листопад 1930 р., Одеса)

Року 1919-го вступив до кооперативного інституту в Київі, якого не закінчив, бо заважала праця. З того часу працюю, як журналіст, редактор, технік-видавець, а останній рік, починаючи з листопада 1928-го року, за головного редактора на Одеській кіно-фабриці ВУФКу.

Смерть сестри зворушила мене, й вірша, написаного мною вперше в житті на смерть сестри, радо вмістили до журналу і вчитель руської мови, черства й сувора людина, відтоді змінив до мене своє ставлення на лагідне. Написав ще я тоді кілька оповідань під Гоголя для того ж таки журналу, а коли до рук потрапив «Кобзар», почав я, десь коло 1905-го року, писати наївні революційні віршики, з якими ховався і по коморах, і по стріхах, боючися трусу (саме тоді в Каніві було заарештовано мого брата Григора).

Року 1916-го, перебуваючи в угорському полоні, дізнався про те, що в Відні, незважаючи на війну, виходить українською мовою (в Росії тоді укр[аїнського] друкованого слова не було) журнал «Вісник Союза Визволення України». Послав туди пачку поезій, і з того часу (десь від травня 1916 р.) не було жодного № того журналу, де 6 не містили кілька моїх поезійок під загальним наголовком «З поезій полоненого О. Кобця».

Потрапивши до організованого українського табору в Фрайштаті в серпні 1916-го року, мав я велику приємність перебувати в оточенні найкультурніших українських сил із Галичини, професорів: Смаль-Стоцького (старого), Охримовича, Чайківського, Домбчевського, знайомство й праця з якими надзвичайно багато для мене важили й залишили на все життя (особливо симпатичний Охримович і вся його родина, що жила поблизу табору в Фрайштаті) прекрасні, ні з чим незрівняні спогади...

Тут таки, для таборового театру полонених, написав я драматичний етюд «В Тарасову ніч», з великим успіхом ставлений своїми, аматорськими силами з поміж полонених (дівчат дуже вдало грали хлопці полонені). Про цей етюд є згадка в книзі В. Дорошенка — «Триста років українського театру». Ставилося цей етюд пізніше і на Україні (в театрі [М.] Садовського десь наприкінці 1917 року і в залізничних театрах у Київі). Видавництво «Час» видало його окремою книжечкою в Київі, здається, року 1918-го.

В журналі «Громада» (1918-1919 р.р.), а потім «Нова Громада» (1924- 1925 роки, Київ — Харків), які я сам організував і де був за редактора, містив чимало окремих поезій, віршів на громадські мотиви, віршованих і прозових фейлетонів під різними псевдонімами, яких і сам не пам'ятаю тепер, а в «Нові Громаді», в спілці (псевдонім «Троє») почав був містити великого романа «Калиновий гук», але з незалежних від авторів причин, роман далеко не пішов.

Джерела

• Самі про себе. Автобіографії українських митців 1920-х років/ Упоряд. Раїса Мовчан. — Київ: Кліо, 2015. — 640 с. — ISBN 978-617-7023-36-3