Бояриня (поема)

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Видання «Боярині» початок 1930-их років, «Українська Накладня», Німеччина.

«Бояриня» — патріотично-феміністична драматична поема Лесі Українки, написана впродовж трьох днів (27 квітня — 29 квітня) 1910 року.

Цитати про поему[ред.]

  •  

Коли невістка, співчуваючи хворій свекрусі, якій уже тяжко підійматися сходами нагору в «терем», радить перенести ліжко вділ, то виявляється, що є сувора заборона: «Ой ні, голубонько, нехай вже там, / у теремі... Тут на Москві не звичай, / щоб жінка мешкала на долі. Скажуть: / ото, стара, а звичаю не тямить!» Так само «нема тут звичаю з чоловіками /жіноцтву пробувати при беседі». Тож за наближення гостей треба чимдуж «тікати, як від татар»[1].

  Віра Агеєва
  •  

Особливо наголошено підневільний статус жінки — власне, ставлення до неї є чи не визначальним для характеристики Росії як азійської деспотії. Дізнавшись, що за тутешнім звичаєм треба закривати обличчя, Оксана обурено питає: «Чи ми ж туркені?» Одяг, побут, стосунки — усе нагадує їй «бусурменські» традиції. В облаштуванні дому, яке завжди репрезентує певні символічні культурні моделі, підпорядкованість другої статі також послідовно марковано. Жінку розташовують у хатньому просторі так, щоб максимально ускладнити її долучення до екстер'єру[1].

  — Віра Агеєва
  •  

Читачі «Боярині» опиняються в часі, коли почали рватися всі зв'язки й традиції, коли руйнувалася капілярна система української культури. Потрапивши до Москви, українка Оксана почувається замкненою в зовсім чужий, ворожий простір. Політична угода не могла знівелювати цивілізаційний розрив. Оксана опинилася в середовищі, де послуговуються дуже відмінною системою цінностей[1].

  — Віра Агеєва
  •  

Ще суворіше виявляється заказаним перебування в публічному обширі міста. І вже найбільшим приниженням стала для новопосталої московської боярині принука частувати гостей: вона має винести мед на тарелі, вклонитися, а боярин поцілує її в уста. Оксана сприймає цей звичай як образу й сексуальну наругу, але чоловік благає її поступитися, боячись помсти високого гостя. Якраз тоді Оксана «з жахом» остаточно усвідомлює безвихідність свого становища: «Та се ж якась неволя бусурменська»[1].

  — Віра Агеєва

Примітки[ред.]

Джерела[ред.]

  • Віра Агеєва, Ірина Борисюк, Оксана Пашко, Олена Пелешенко, Ольга Полюхович, Оксана Щур. Бунтарки: нові жінки і модерна нація. — Київ: 2020. — 368 с. — ISBN 978-617-7622-21-4


Bookmark-new.svg