Йду до людей з відкритою душею,
Нехай на серці спокій чи штормить.
Життям, коханням, працею своєю
З людьми ділюсь я завжди, кожну мить.[1]
Ще кращий вірш лелека принесе,
Іще воздасться нам понад усе.
Не все збулося в нас, іще не все…[2]
Я тільки — жінка. Як роса – мала,
Як істина — проста і величава. — «Я тільки — жінка»[2]
Нехай плітки вам душу не неволять.
Не треба плакать. Нічого кричать.
Не бійтеся, коли про вас говорять.
Лякайтеся, коли про вас мовчать.[3]
Огудять нас? Звеличать? Чи забудуть?
Залежить все-таки від нас.
І будуть люди. А чи справжні будуть? —
Покаже час. І все розсудить час. — «Земля не спить і хліб весільний міситься»[4]
Моя душа у приймах не осіла,
І не лягла під владу за крихти.
Моя душа — держава самостійна,
Свої закони в ній й свої гріхи.[5]
А я мовчу, що грішні всі поети,
І поетес святих ще не було…[6]
Як же важко в оцім столітті
Людям правду свою нести![6]
Гріх тебе покинуть, гріх – любить,
Хай підкажуть мудрі, що там чути?
І без тебе вже мені не жить,
І з тобою вже мені не бути.[7]
Щемливе й ніжне слово Наталії Баклай : біобібліографічне досьє / Т. М. Базир. — Полтава: Обласна бібліотека для юнацтва ім. Олеся Гончара, 2018. — 34 с.
Стаття у Вікіпедії