Vivienne Mort
«Vivienne Mort» (вимовляється як Вів'єн Морт) — український інді-рок-гурт із Києва, заснований Даніелою Заюшкіною 2007 року. Вони випустили свій дебютний мініальбом Єсєнтукі LOVE 2010 року. Перший повноцінний альбом гурту 'Театр Pipinó вийшов 2013 року.
Цитати
[ред.]Важливо бути живим. Не можна однаково приїхати за кордон і десь виступити в сонячній Барселоні для людей, які також втікали від війни, в них також всіх ПТСР, вони травмовані. Але не можна це порівнювати з концертом, як у нас був, для десятьох штурмовиків, які зі штурму прийшли і на штурм після цього йшли, це зовсім інші обставини. І потрібно мобілізувати всі свої органи чуття для того, щоб дійсно бути їм корисним, а не просто для галочки, що є тут артист на фронті, скоріше б вже викласти про це сториз. Це все дуже огидно і такого також багато. Але я закликаю всіх артистів намагатися бути максимально корисними на своєму місці[1]. — Про виступи перед військовими |
|||||
— Даніела Заюшкіна |
З питанням смерті в мене все не дуже добре як на людину, яка стільки років прожила на світі. Я її не визнаю і зовсім навіть в очі не дивлюся. І Максим Кривцов для мене живий. Ми з ним багато років були знайомі ще з часів «ВКонтакті». Він мені там іноді писав, ми наживо не бачилися, але він був і приходили від нього листи, потім це у фейсбуці продовжилося, і він досі у мене десь є. Крім того, це людина, яка залишила дуже великий спадок. Це поет, з ним можна вічність розмовляти тепер, тому що він залишив нам свої думки[1]. |
|||||
— Даніела Заюшкіна |
І ще я зрозуміла, що з соромом звільнилося багато місця для свого. Я дійшла до таких творів, на яких хотілося б зростати. Я зараз дочитую «Сад Гетсиманський» Івана Багряного і розумію, що я не знала про існування таких людей, що в нашій літературі є люди, які... Я навіть не знаю, як ставити їх на рівень — світовий, не світовий, це просто абсолют. Це тонко, іронічно, трагічно, це величезний шедевр, який просто до мене не дійшов, тому що я в цей момент упивалася умовним Достоєвським[1]. |
|||||
— Даніела Заюшкіна |
Ми домовлялися, що музика, яку ми робимо, буде надихати та дивувати нас. Але ми могли в той час передбачити, що запропонують музиканти або ми самі. Ми самі не любимо, коли у музикантів, яких ми слухаємо, виходить альбом, у якому вони починають переставляти слова туди-сюди і ти вже можеш вгадати, що далі. І ми себе знайшли в тому самому моменті й зрозуміли, що десь треба відійти від цього процесу, трохи змінитися, відчути на собі якийсь вплив[1]. — Про творчу паузу гурту |
|||||
— Гліб Проців, продюсер і ударник гурту |
Нові слова я знаходжу щодня. Я живу за такою схемою: з десяти років, коли переживаю щось погане чи хороше, я пишу пісню. Мені складніше спілкуватися усно, ніж її написати. І для таких, як я, природа, напевно, вигадала шлях, щоб ми сублімували свої переживання. Тому я постійно пишу пісні. Пауза була не через те, що я їх перестала писати, а через те, що, напевно, ми побачили, що приходимо на репетиції і всі разом не можемо сказати чогось нового. Тобто приносимо пісню, але немає якогось імпульсу, ніхто не підхоплює, воно далі не йде. Потрібно було зупинитися і подивитися на це збоку[1]. |
|||||
— Даніела Заюшкіна |
У нас раніше був принцип, що ми граємо все наживо. Зараз ми не були обмежені якимось складом або концепцією, тому додавали все, що в голову прийшло. Але на студію потім привозили живі інструменти і перегравали все. У нас були живі цимбали, ліра. Ми привозили собі й знайомилися з цікавими людьми[1]. — Про запис альбому «Фата» |
|||||
— Гліб Проців, продюсер і ударник гурту |
Це єдиний альбом, який відрізняється від решти, бо ми його весь в голові писали. Раніше ми приходили на репетиції й щось грали — і так народжувалися пісні. Зараз у нас вже досвіду достатньо, ми можемо уявити, що з цього можна зіграти, як воно прозвучить. І випадково до нас доєднався ще бас-гітарист Ілля Чемирис, який колись із нами грав на альбомі "Rosa"[1]. — Про новий альбом гурту «Фата» |
|||||
— Гліб Проців, продюсер і ударник гурту |
Я думаю, що ми собі не виписували чітко окреслені місії, але ці місії самі проявилися. Я це помітила вже після виходу альбому з обкладинкою — зрозуміла, що на ній виражена не тільки якась казка, може здатися, що це якийсь персонаж, фея, що світиться. Раптом зі мною стався інсайт, я зрозуміла, що це моє усвідомлення, наскільки насправді була велика любов у мене до всього мого: країни, культури, міста, як я не хочу, щоб хтось інший користувався цим, як я хочу бути тим, хто передає естафету. Я відчула, що це лежить в зоні моєї відповідальності. І якщо мені дано хотіти українського відродження, то я мушу всі свої таланти прикласти і обслуговувати це[1]. |
|||||
— Даніела Заюшкіна |
Якщо раніше ти з чимось боровся, то тепер знаєш, що ти не ведешся на якісь речі й ідеш своїм шляхом. Наприклад, ми колись вирішили, що не будемо ходити на телебачення, на передачі, в яких є режисура, де тобі кажуть, що треба сказати. Колись ми взяли рік і вирішили, що будемо погоджуватися на всі пропозиції. І я думаю, що саме тоді ще більше розвинулася моя клінічна депресія. Тому що після кожного походу на телебачення я просто хотіла тиждень сидіти вдома, а не можна, тому що ви вже домовилися ходити далі[1]. |
|||||
— Даніела Заюшкіна |
Я не борець за Україну змалечку. Я народилася в російськомовній сім'ї в російськомовному Києві. Єдиними українськомовними проявами були твори з музичної школи і твори в школі. У нас не було права вибору своєї ідентичності, нам його вже було запропоновано. Ми дійсно вірили, що російська — це наша друга мова і це також наша культура. Ми дивимося «Голубий огоньок», і якщо не подивимося, то Новий рік не настане. Я зростала на російській літературі, це було частиною мене. І повномасштабне вторгнення з мене це різко вирвало, а те, що не до кінця вирвало, я підчищаю. І тому місія усвідомилася. Місія своєї ролі станом на зараз для нашої культури[1]. |
|||||
— Даніела Заюшкіна |
Я раніше не спілкувався в побуті українською. Але насправді у нас ця тенденція давно. Ми самого початку займалися українською музикою, тому в голові вже якось вона формувалася[1]. |
|||||
— Гліб Проців, продюсер і ударник гурту |
Примітки
[ред.]