Шепітько Лариса Юхимівна

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до: навігація, пошук
Шепітько Лариса Юхимівна
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії

Шепітько Лариса Юхимівна (6 січня 1938, Артемівськ, Донецька область, Українська РСР, СРСР — 2 липня 1979, Калінінська область, РРФСР, СРСР) — радянський кінорежисер, сценарист, актриса. Заслужений діяч мистецтв РРФСР (1974). Лауреат Державної премії СРСР (1979, посмертно).

Цитати[ред.]

  •  

Я переконана, що мистецтво — найпотужніша ідеологічна зброя, якою володіє зараз людство. Ніяка інша пропаганда, «чиста», політична пропаганда, не виробляє такого сильного впливу. Мистецтво, особливо екранне мистецтво, прямим шляхом доходить до серця людини, зачіпає його почуття, опановує ними і, проникаючи насамперед в сферу емоцій, підкорює уми ще і логічними аргументами, не уступаючи і тут іншим способам впливу.

 

Я убеждена, что искусство — самое мощное идеологическое оружие, каким владеет сейчас человечество. Никакая иная пропаганда, «чистая», политическая пропаганда, не производит столь сильного воздействия. Искусство, в особенности экранное искусство, прямым путем доходит до сердца человека, задевает его чувства, овладевает ими и, проникая прежде всего в сферу эмоций, покоряет умы еще и логическими аргументами, не уступая и тут иным способам воздействия[1].

  •  

Коли мистецтво наближається до вічної проблеми життя і смерті, всі ми, письменник, читач, художник, глядач, стаємо особливо уважні: у світі немає важливіше загадки, немає нічого важливішого думки про людське призначення. Працівники кінематографа, треба визнати, нечасто задаються вічними питаннями, але тим більше хотілося нам, які відважилися, доторкнутися до хвилюючої таємниці людського буття. — Про своє розуміння фільму «Сходження».

 

Когда искусство приближается к вечной проблеме жизни и смерти, все мы, писатель, читатель, художник, зритель, становимся особенно внимательны: в мире нет важнее загадки, нет ничего важнее мысли о человеческом предназначении. Работники кинематографа, надо признать, нечасто задаются вечными вопросами, но тем более хотелось нам, отважившимся, прикоснуться к волнующей тайне человеческого бытия[1].

  •  

Я вірю, що страждання очищає душу людини, воно підводить людини впритул до усвідомлення сенсу власного існування. Але мистецтво кличе не страждати, а співчувати. Співчуття — здатність відчувати чужий біль як свою — підносить людину, піднімає його над самим собою. І якщо людина в стані розділити почуття інших людей — її життя є життя духовне...

 

Я верю, что страдание очищает душу человека, оно подводит человека вплотную к осознанию смысла собственного существования. Но искусство зовет не страдать, а сострадать. Сострадание — способность ощущать чужую боль как свою — возвышает человека, поднимает его над самим собою. И если человек в состоянии разделить чувства других людей — его жизнь есть жизнь духовная[1]...

  •  

Кіно виявилося потужним, мало не універсальним мистецтвом. Воно проникає в усі верстви суспільства і нехай не однаково, але діє на кожну людину. А інший раз об'єднує різних людей в загальному пориві, і хоча таке трапляється рідко, але об'єктивно є вона, ця прекрасна сила. І у багатьох з нас, хто працює в кіно, є це прекрасне прагнення — залучити до екрану величезну аудиторію, достукатися до людських сердець, повідомити щось заповітне і потрібне глядачам, викликати дружний відгук... Так, кіно — це диво, і лише того шкода, що ніякі чудеса не тягнуть за собою миттєвих і бажаних життєвих змін. Що ж, значить, треба знову і знову звертатися до людей.

 

Кино оказалось мощным, едва ли не универсальным искусством. Оно проникает во все слои общества и пусть не одинаково, но действует на каждого человека. А иной раз объединяет разных людей в общем порыве, и хотя такое случается редко, но объективно есть она, эта прекрасная сила. И у многих из нас, работающих в кино, есть это прекрасное стремление — привлечь к экрану огромную аудиторию, достучаться до людских сердец, сообщить что-то заветное и нужное зрителям, вызвать дружный отклик... Да, кино — это чудо, и лишь того жаль, что никакие чудеса не влекут за собой мгновенных и желанных жизненных перемен. Что ж, значит, надо вновь и вновь взывать к людям[1].

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg