Черкашина Оксана Леонідівна

Оксана Черкашина

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Оксана Черкашина (7 травня, 1988, Харків, Україна) — українська акторка театру та кіно. Найкраща акторка 2020 року за версією премії Кіноколо. Як театральна акторка працює в київському театрі на Лівому березі Дніпра. Увійшла в список 50-ти найсміливіших жінок в Польщі, разом з Агнєшкою Голланд та Ольгою Токарчук, за версією видання „Wysokie obcasy“.

Цитати

Акторство – це професія, яка дозволяє зрозуміти не тільки себе, але й може додавати власному життю ще один досвід. Коли я працюю на сцені або сама спостерігаю за фільмом чи виставою, то актор припускає можливість переживання того, що не доступно мені в реальному житті. Від цього я відчуваю себе ширшою, починаю розуміти людей, стаю більш емпатичною. Тому, в певному сенсі, це шлях до самого себе.

Бум незалежного театрального сектору почався після Революції Гідності. Людям, які вперше по-справжньому усвідомили себе громадянами, довелося заново відповідати собі на базові питання: хто я, чого хочу, як уявляю своє майбутнє й майбутнє країни? Суспільство потребує самовизначення, і незалежний критичний театр із його здатністю ставити болючі запитання допомагає процесові.

Важлива частина політичного театру — залучення глядачів у процес. Тому після вистави відбувається імпровізована дискусія: всіх присутніх запрошують поговорити на тему вистави, поділитися досвідом або поглядом. Таким чином, театр стає своєрідною громадянською платформою.

В Берліні театри працюють у сучасному контексті. Наприклад, постановка «Річард ІІІ» (реж. Томас Остермайер) — це не лише текст Шекспіра, але це ще й повідомлення, яке тісно пов'язане з сучасністю. Щодо форми — це може бути абсолютно різний театр.

В Україні наявний сентимент до ХІХ століття, коли вистава може бути просто про кохання. У берлінському театрі проста романтична історія все одно відбувається у такий час, що ми розуміємо, що, наприклад, влада хоче контролювати, хто, як і з ким повинен жити, хто кого повинен кохати. І це начебто просто історія про кохання, але насправді це сильне міцне політичне висловлювання. Німецькі режисери критично розглядають сучасність. Думаю, саме тому берлінські зали завжди переповнені глядачами.

Головна відмінність німецького незалежного театру від українського — це масштаб. У Берліні, як кажуть, куди не плюнь — потрапиш у людину мистецтва. Державні театри — само собою, але держава підтримує й незалежну сцену.

Для актора психіка це інструмент. Балерини віддають свої суглоби, а я віддаю свою психіку глядачеві. Саме тому я думаю про те, як можна відновлюватися акторам та будувати робочий процес з дбайливістю до акторського інструментарію, тому що коли ми поновлюємо ресурси, то і рівень майстерності одразу виростає.

Німеччина мене надихає. Зокрема, те, як їхній театр протягом ХХ століття трансформувався з розважальної інституції в політично-громадянський суб'єкт.

Політичний, або критичний театр безпосередньо пов'язаний із актуальними подіями, які відбуваються в країні. Актор і режисер беруть на себе відповідальність проговорювати табуйовані теми. Інколи про такі теми не говорять навіть медіа.

Помилково вважати політику призначенням виключно Верховної Ради. Я думаю, що кожна людина, котра публічно висловлює свої думки, бере участь у житті міста, вулиці, котра підписує петицію на важливу громадську тему, стає суб'єктом політичного життя. А коли окремі осередки активності консолідуються, виникає громадянське суспільство.

Я виросла в Харкові. Для поляків було неочікувано, що є українка, яка не переймається історією протистояння за Галичину й питанням: чий Львів? Яка переживала агресію та колонізацію, але з боку Росії. Це хід режисерки. Так мого персонажа було легше зіштовхнути зі стереотипами поляків щодо українців. Особливо в останні роки, коли багатовікову історію відносин між нашими народами праворадикальний уряд Польщі почав політизувати. — Про роботу над спектаклем «Левів не віддамо»