Як вродить яблук у саду немало,
То я з приємністю подумаю про те,
Що в них і цвіт отой, який зламали…
В саду хоч скільки ран, а він цвіте. — «Не знаю...»[1]
Не квапся називать брудним чуже вікно,
Свої шибки протри й кажи, яке воно.
Що пил ти бачиш скрізь — не винен вітровій.
Не звинувачуй світ, а тільки погляд свій. — «Чисті шибки»[2]
Не малювала я в рожевих фарбах раю…
На світі щось вмира, щось виникає знов.
І тільки людський труд ніколи не вмирає:
Живе він у зерні, у величі будов. — «Вірю в щастя на землі»[3]
Коли сідають друзі круг стола,
Й багаття дружби весело пала,
Коли заходить свято у мій дім,—
Так гірко, що немає мами в нім…[4]
Не знаю я, чутливість ця від чого,
Та я хотіла б до останку буть
Уважною до всього молодого,
Яке свою лиш починає путь.[5]
Стаття у Вікіпедії