Фотофобія (фільм)

«Фотофобія» (англ. Photophobia, словац. Światłowstręt) — документально-драматичний фільм спільного виробництва Словаччини, Чехії та України, який зняли Іван Остроховський і Паволою Пекарчик. Фільм розповідає досвід української сім'ї, яка, як і багато інших з початку російського вторгнення, прожила більшу частину свого життя під землею, шукаючи притулку від обстрілів на глибоких станціях метро головних міст країни.

Цитати про фільм

З інтерв'ю з режисером Паволом Пекарчиком

Історія «Фотофобії» розгортається на станції харківського метро «Героїв Праці». У перші місяці ескалації там знайшли притулок близько 2000 людей. Ми хотіли розповісти історію, яка б виходила за межі звичної естетики зображення війни. І ми знайшли дітей-героїв, через яких можна було б розповісти про те, як цивільні особи переживають конфлікт. Як в імпровізованому просторі метро вони займаються повсякденними справами: готують їжу, перуть, будують стосунки, сплять. Через ці звичні дії глядач може краще співпереживати героям фільму і глибше відчути емоції ситуацій, які вони переживають.

Коли знімаєш фільм у форматі спостереження, завжди є щось, що тебе дивує. Було цікаво спостерігати, наскільки природно батьки реагували в діалогах на «підказку» для теми діалогу. Мама Микити, Яна, зіграла чудово. Прекрасні моменти спостерігалися в енергетиці 86-річного Віталія Павловича, який фліртував з лікаркою-пенсіонеркою Славою.

Ми були здивовані тим, наскільки добре люди, які ховалися в метро, ладнали між собою. Вони співпрацювали, і здавалося, що між ними не було ніяких конфліктів. Середовище було дуже «людським». Звичайно, під час наших поїздок на поверхню, допомагаючи волонтерам, транспортуючи медикаменти або допомагаючи з евакуацією, ми стикалися з кількома ситуаціями, коли доводилося вирішувати, чи продовжувати знімати, чи допомагати — камера завжди відходила вбік. Особисто я не дуже розумію людей, які можуть продовжувати знімати в такі моменти. Якби я знімав замість того, щоб накладати джгут, то, напевно, шкодував би про це до кінця життя.

Ми думали про те, як уявляють собі війну діти, які знають про неї лише з уривків розмов дорослих або краєм ока бачили в соцмережах. Це привело нас до Super8, де діти допомогли нам відійти від традиційної форми оповіді чи зображення.

Ми почали знімати з дітьми лише через кілька тижнів, коли вони вже сприймали нас як частину свого природного середовища. По суті, ми їх розважали. Зйомки були складними, оскільки діти мають короткий спектр уваги. Часто спроба знімати швидко закінчувалася гонитвою або якоюсь іншою діяльністю, непов'язаною з фільмом.

Найскладніші переживання під час зйомок пов'язані з відчуттям безпорадності, коли ти не можеш допомогти пораненим — або тому, що прибув надто пізно, або не був готовий до того, що сталося.

Розповідаючи історію, де головними героями є діти, а тлом — війна, важливо не скотитися до пафосу. Маючи трохи терпіння, спостерігаючи за їхнім світом уважно і правдиво, фільм може уникнути цього. Парадоксально, але наявність дітей у ролі головних героїв дозволила нам «зануритися» у частини фільму, зняті на Super8. Це такий «сімейний» формат. Прив'язаний до спогадів... часто оптимістичних. Так похмуру реальність, що лежить на поверхні, можна було зобразити дещо по-іншому.

У приміщенні станції метро, коли ввечері зачинялися броньовані двері, я почувався чи не найбезпечніше за перші місяці війни. А на вулиці? З нами завжди були якісь розумні люди: чи то волонтери, чи то військові. Ми пройшли курси тактичної медицини — але на вулиці все одно все залежить від випадку та везіння, іноді трохи більше...

Через тонке та спостережливе зображення розвитку стосунків між головними героями та протекційних стосунків між матір'ю і сином нам вдалося створити наративну лінію, що містить контрасти, які врешті-решт завершуються «роз'єднанням», «пошуком чогось нового»... Сильніший емоційний зв'язок, ймовірно, створюється завдяки тому, що ми спостерігаємо щось буденне на тлі війни.

Я знімаю фільми, які допомагають мені проаналізувати явище, зануритися в нього хоча б трохи глибше. Після того, що я побачив в Україні, я сподіваюся, що після перегляду фільму люди стануть більш чутливими до цієї нації, яка страждає від агресії, і проявлять таку необхідну солідарність, емпатію та підтримку. Сподіваюся, вони зрозуміють, що це війна між двома культурами. Йдеться не тільки про те, де будуть українці, а й де всі ми будемо в майбутньому. Особисто я намагаюся з усіх сил допомагати своїм друзям в Україні і знаходжу в цій допомозі відчуття більш інтенсивного та осмисленого життя.