Перейти до вмісту

Тарасові шляхи

Матеріал з Вікіцитат
Тарасові шляхи

Тарасові шляхи - твір Оксани Іваненко про життя Т.Г. Шевченка[1]

Цитати[ред.]

Частина І

Мандрівка до монастиря

  •  

Дід, як древній дуб, — кремезний та міцний. От він іде рівною ходою, ноги впевнено ступають по закуреному шляху, і такі вони звичні, ці порепані чорні ноги, і до пороху, і до каміння, і до глибоких колій, що дід не звертає на це уваги, іде собі й думає про своє та щось бурмоче сам до себе.[1]

Перший дяк

  •  

Дякові з таким ростом, такою чуприною і таким голосом можна було довірити, "аки пастирю доброму", і отару своїх нерозумних синів, а те, шо він п'яниця, так хто ж із дяків не п'є? От в отій отарі, де було десять-дванадцять босоногих хлоп'ят, опинився і малий Тарас і з усіма почав повторювати співуче за дяком:
— Аз-буки, аз-буки!
А вибігши з школи, співав з усіма хлопцями:
— Аз — били мене раз! Буки — не потрапляй дякові в руки![1]

Мачуха

  •  

Зустріла Маламужиха, як ішла на ставок білизну прати, батька.
— Доброго здоров'я вам, Григоре Івановичу,—вклонилася.—Дивлюсь оце на вас, Григоре Івановичу, і серце на шматки крається, як ото ви з дітьми малими. Бідна, бідна Катерина, хай їй, сердешній, земля пером,—коли б ото встала та на діток своїх глянула, вдруге б умерла, їй же богу, вдруге б умерла.
— Воно й справді важко,—зітхнув Грицько Шевченко.
— Не інакше, як вам женитися треба, та добру жінку взяти, щоб і за дітьми доглянула і за хатою, — сказала напрямки Маламужиха.
— Хто ж за мене й піде!—усміхнувся гірко Григор.— Хоч і не старий я ще, та дітей —як тих курчат.
Але вже й сам він думав про це—була б жінка, приголубила б, помила б дітей. І самому без вірного друга—велика туга. Може б не так важко було вік доживати, а він же ще й не малий, той вік.[1]

Спадщина

  •  

Глянув на Тараса довгим поглядом, ніби мовив ще — ти ж розумієш! Підійшли діти попрощатися, поблагословив, усіх, а до півночі його вже й не стало.
Сіли родичі радитися, що з дітьми робити.
— Треба Тараса кудись у наймити... — мовив якийсь, із дядьків.
— Хай до мене йде, свині пасти,—обізвався Павло.— Гаразд, Тарасе, підеш?
Тарас спід лоба глянув на дядька — згадав, як той катував його, безвинного. Та ще згадав батькову спадщину — ні, може ж із нього щось-таки й вийде!
— Ні, не піду. Я сам собі знайду, де мені жити![1]

Чабан, маляр, кухар

  •  

Отара ягнят, як біла хмарка, шо впала на зелені луки... Хай собі пасуться! І по небу пропливають ясні легенькі хмарки. Куди вони пливуть? Мабуть, далеко-далеко звідси... Як колись хотілося дізнатися Тарасові, що за тими стовпами, які землю підпирають, так тепер хочеться йому за тими хмаринками полинути, на світ подивитися.[1]

Частина ІІ

У Вільно, городі преславнім...

  •  

Раптом це місто, стародавня столиця Литви—Вільно, стало дуже дорогим і любим серцю Тараса. Він і раніше бачив, як мальовничо тече мати литовських рік — Вілія, бачив чудові старовинні костьоли Станіслава, Іоанна Хрестителя, Петра і Павла, збудовані ще в чотирнадцятому сторіччі, Любський замок над Віліею. Та раптом після одної вечірньої відправи у невеличкому, але напрочуд гарному костьолі святої Анни, куди він зайшов по дорозі від навчителя-маляра помилуватися на вітражі та зображення Мадонни, йому здалося все зовсім іншим на світі.[1]

Біла ніч, зустріч

  •  

"Одразу візьму цеберку і пензлі, щоб потім додому не заходити, а прямо на роботу", вирішує він і бере цеберку з-під охри, довгі малярські пензлі. Чоботи в руках, щоб бува не зарипіти коло хазяйських дверей, і чорним ходом спускається на вулицю.
Вулиці залиті молочним світлом білої ночі. Тиша. Він іде рівними вулицями до Неви. Здіймається мереживо щогл над каламутною, як у всіх гаванях, водою; фрегати, торгові кораблі, широкі баржі стоять на рейді. Тхне смолою. Лунає гомін людських голосів, бо і вночі тут не припиняється праця. Саме вивантажують на берег величезні гранітні циліндри.[1]

Вода камінь точить

  •  

"Вони справжні люди мистецтва,— подумав Сошенко,— це їхнє життя. Як вони вболівають за цю нову оперу!" Він чув уже в "портику" розмову про те, скільки перепон треба було перемогти, щоб дістати згоду поставити її "на Великому театрі"[1]

Ціна портрета

  •  

Тарас старанно перемальовує гіпсові голови та фігури і просто з любов'ю ставиться до кістяка, що постійно стоїть у кутку. Тарас часто садовить його в найрізноманітніші пози. Незважаючи на всі прикрості долі, у Тараса десь у глибині все-таки заховалася добродушність і нотки гумору. Нещодавно товариші дуже сміялися, як він посадовив на стілець кістяк у позі гульвіси і так змальовував його.[1]

Кобзар

  •  

Десь там на Україні його рідні брати й сестри... Як давно він їх не бачив!..
"Микито, рідний брате!" пише ввечері, залишившись на самоті, Тарас листа в далеку Кирилівку. Як живуть вони —питає, просить писати.
"... А тепер про себе скажу от що: слава богу милосердному, живий, здоровий, учуся малювати. Коли трапиться — заробляю гроші. Оце на тім тижні заробив трохи, то й тобі посилаю 25 карбованців. А коли буде більше, то й ще пришлю. Так от, бач, живу, учуся, нікому не кланяюся...
Велике щастя бути вільним чоловіком. Робиш, що хочеш, ніхто тебе не спинить. Поклонись усім родичам від мене, а надто дідові, коли ще живий, здоровий. Скажи, нехай не вмирає, швидко побачимося. Поцілуй брата Йосипа, як би я його поцілував, і сестер Катерину, Ярину і Марусю, та скажи, будь ласка, як і де вона живе, чи одягнена, чи обута. Купи їй що-небудь к святкам з оцих грошей, що я тобі посилаю — поки що, а то я буду присилати їй окремо, коли трапляться у мене гроші".[1]

Примітки[ред.]


Джерела[ред.]