Степанів Олена Іванівна

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Олена Степанів
Ołena Stepaniw.jpg
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Олена Іванівна Степанів (відома як Олена Степанівна) (7 грудня 1892 — 11 липня 1963) — українська історикиня, викладачка географії, громадська та військова діячка; перша в світі жінка, офіційно зарахована на військову службу в званні офіцера; четарка Української Галицької Армії. Ув'язнена радянських таборів.

Цитати[ред.]

  •  

Щоби загал жіноцтва краю (уточ. - Галичини)... звертало симпатії загалу мас, на случай оружного конфлікту з Росією, в сторону Австрії, як довго її інтереси згідні з інтересами українського народу і з його національними достоїнствами.[1]Резолюція Жіночої громади Галичини, однією з авторок якої була Степанів. 1912 рік.

  •  

Почування сорому стало просто невиносиме для кожної з нас, коли дня 22 листопада на вулицях Львова зароїлося від жіночих постатей в одностроях польського війська. Польки виручували мущин у кожному свойому уряді та слали їх на фронт. Творили жіночі військові частини, які проганяли нас з нашої рідної землі.[1]про причини вступу до лав УСС.

  •  

Мусили пішки долати багатокілометрові відстані, нести важкі наплічники, у яких лежали білля, легкі черевики, щітки, дві запасові консерви, 1 том Ніцше і Коран. Нагорі припнятий ремінцями плащ і їдунка, під сподом звичайний коц, і в малій ташці приписана кількість набоїв. Набоями наповнені ще усі чотири малі набійниці, насилені спереду на ремінь.[1]про службу у лавах Українських Січових Стрільців.

  •  

Не мала найменших полегшень, ні привілеїв в порівнянні з рештою товаришів — мене не відсунено ні від якої стежі, від жодної ватри і якраз я цього бажала. Але ні разу я не завважала якихось натяків чи не такту супроти мене. І я зі своїми друзями-чоловіками справді ділила всю долю й недолю[1]про службу у лавах Українських Січових Стрільців.

  •  

Ми не уявляли собі ясно нашого завдання ані перед, ані в часі світової війни, ані в листопадових днях 1918 року[18]. Ми хапали, що попало, або то, до чого навикли від віків (баняк і вареху), але де мало бути те наше місце, що нам належиться і відповідає, ми ані не доказали цього, ані не вияснили, яка праця найбільше відповідає жінці в часі війни — відповідно до її знання, заняття, літ і фізичних сил.[1]про службу у лавах Українських Січових Стрільців.

  •  

Ми потрапимо бути жінками, матерями, товаришами в різних ділянках праці, не тільки послушними, але й творчими, не тільки виконавцями чиєїсь волі, але відповідальними одиницями, що самі комбінують, організовують та приводять у життя свої думки. Вміємо бути рішучими, меткими, відпорними, впертими й непоступливими.[1]

  •  

Я є проти жіночих частин у війську, а навіть і проти масової участи жінок на війні.[1]

  •  

Привикала до спідниці, але, повірте, зразу приходило мені то дуже тяжко. Почувала себе зовсім неповоротно в жіночім одязі. І знаєте, попросту не знала, що було зробити з особистою свободою... наче б заважала вона. Довгого-довгого часу потрібно було, щоб знову “тілом і душею” повернутися до нормального стану.[1]Інтерв'ю Ірині Вільде про повернення до мироного життя. 1939 рік.

  •  

Не достаток, а здорове тіло і освічений розум мають залишити батьки дитині по своїй смерти.[1]з книги Олени Степанів «Кооперативи здоровля: їх завдання, організація, історія» 1938 року

  •  

У чиїх руках глибоко висунутий у море Кримський півострів, той має право не тільки захопити чорноморські шляхи, але й стати паном цілого півдня Східної Європи. Природних, затишних і добре захованих пристаней Криму, а в першу чергу, воєнної твердині Севастополя, не заступить ні Одеса, ні Миколаїв, Херсон чи Ростів.[2]з книги «Крим — ключ до Чорного моря». 1943 рік.

  •  

Гандзя Дмитерко була взірцем для всіх жінок. Це була прекрасна дружина, ніжна мати. Добра і чуйна порадниця і невтомна трудівниця. Але найголовніше — вона залишилась українською патріоткою. — спогад про товаришку по зброї Ганну Дмитерко.

Про Олену Степанів[ред.]

  •  

Найбільшу сенсацію викликала панночка-офіцер в австрійськім мундирі. Чисто слов’янське миловидне личко, зовсім діточі риси, гарна жіноча фігурка, бистра малоросійська бесіда. Вона українка, 22 літ, курсистка вищих курсів у Львові, переконана сторонниця самостійності української нації. На війну проти “москалів” пішла з переконання і не крила перед начальством свого пола. — Преса про Олену Степанівну, яка потранила до російського полону. 1915 рік.[3]

  •  

Я взяв її на свою відповідальність, не можу лишити саму серед таких непевних обставин і відходжу з нею.[1]Про те як сотник Іван Чмола заступився за Степанів, коли комендант не хотів впустити її на війну.

  — Іван Чмола
  •  

Таку цінну жінку, як Олена Степанів, треба зберігати як національний скарб.[1]

  — драматург Олесь Бабій.
  •  

Ми сидимо поруч у тіні зелених дерев львівських парків, бульварів, кладовищ, нанизуємо намисто спогадів, але важко згадати те все, що миналося десятиріччями, важко воскресити одразу всіх тих, що повмирали. Повільно, одна за одною встають картини, постаті і стоять, як живі, перед очима; життя переломлюється в світлі нелегкого досвіду минувших років.[1]

  — Надія Суровцева, подруга Олени. 1962 рік
  •  

Олена Степанів, як особистість і науковець, є багатовимірним феноменом: доктор філософії в галузі історії та географії, відомий громадський діяч Галичини, доцент кафедри економічної географії Львівського університету та відділу економіки АН УРСР у Києві. Олена Степанів належала до ґрона вчених, якими може пишатися будь-який народ: це академіки Степан Рудницький і Юрій Полянський, професори Володимир Геринович та Володимир Кубійович, доктори Мирон Дольницький і Михайло Іваничук.

  — професор Олег Шаблій, академік Вищої Школи України та Української Економічної Академії.
  •  

18 лютого 1950 року МҐБ було спалено «речові докази вини» — понад двісті позицій літератури, зокрема, такі «націоналістичні» видання, як «Слово о полку Ігоревім» (!), «Галицько-волинський літопис». Прокурор вимагав засудити Олену Степанів на 25 років. Та особлива нарада при МҐБ у Москві «змилосердилася» і присудила лише 10 років. Покарання Олена Степанів відбувала у Мордовських таборах, працюючи на торфорозробках (і це жінка у шістдесятилітньому віці!), а потім палітурницею. До Львова повернулася лише після XX з’їзду КПРС 17 червня 1956 року…

  — Олег Шаблій.
  •  

Понад наші товаришки ревіли гармати,

Степанівна і Ґалечко вміли воювати.

Воювали, добували і славу, і волю,

Та не одну зіставили могилу на полю

  — О. Кузьменко «Стрілецькі пісні» (Львів, 2005)

Примітки[ред.]