Соколенко Наталія Анатоліївна

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Соколенко Наталія Анатоліївна
Наталія Соколенко під час прес-конференції в прес-центрі Дніпро-Пост, місто Дніпро, 2014.jpg
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Соколе́нко Ната́лія Анато́ліївна (народилась 4 квітня 1975 року, м. Бровари, Київська область) — телерепортерка, учасниця журналістського руху «Стоп цензурі!» та «Самоврядної альтернативної мережі», член Громадської ради доброчесності з 11.11.2016. Журналістка Українського радіо.

Цитати про себе[ред.]

  •  

Чому я стала журналістом? Це був протест проти радянських традицій обирати «родинну» професію. Мої батьки закінчили КПІ і працювали на заводі. А от я хотіла гуманітарну освіту. І хоча в школі вчилася дуже добре, зробила все можливе, аби в моєму житті не було ні математики, ні фізики. Так доля вивела на журналістику. І я не шкодую. Ця професія підтримує в мені постійний інтерес до всього, що відбувається навколо.[1]

  •  

Нині я працюю на «Українському радіо», що має набільшу FM-мережу України та є найпопулярнішим розмовним радіо Києва. Веду програму «Коло доброчесності» про боротьбу із корупцією, спецпроєкт про зміни в різних сферах унаслідок пандемії «Після карантину», а також сатиричне радіошоу «А серйозно?» разом із Богданом Буткевичем.[1]

  •  

Коли починала працювати на телебаченні, я зрозуміла, що мій голос не звучить так, як би мені хотілося. У нас були тренери, які ставили голос. Потім я пару занять ще оплатила індивідуально. Це не коштувало захмарні гроші.[1]

Поради журналістам[ред.]

  •  

...ми живемо в еру «я — медіа». Якщо хочеш досягати більших результатів, мусиш бути «сам собі ЗМІ». Ваше медіа — це сторінка в соцмережі, відеоблог на YouTube або текстовий блог на певному сайті.[1]

  •  

У реально конкурентному полі помітними є лише суперпрофі. Усі журналісти, які «на слуху», на чомусь спеціалізуються. Тому обирайте свою нішу, свою тему і освоюйте її.[1]

  •  

Висловлюючи суб’єктивну думку, завжди підкреслюйте її конструкціями «я вважаю», «це моє переконання». До речі, це захищає від судових позовів, якщо тема конфліктна.[1]

  •  

...тексти, які пишуться для телебачення, повинні бути зрозумілими 14-річному підлітку. Про що б не йшлося — про коаліцію в британському парламенті чи про наукове відкриття. Відтак, можете тренуватися: ви щось написали — покажіть підлітку й бабусі. Якщо вони все зрозуміли, ви на правильному шляху. Якщо ні — тренуйтеся викладати думки простіше.[1]

  •  

Навчіться писати заголовки. Якщо ви ведете YouTube-канал чи блог, закладіть у заголовок те, що хочете донести. «Нова послуга», «нова ціна». Для багатьох людей цього достатньо. Ви все одно досягнете мети, адже передали головну інформацію.[1]

  •  

Для роботи на радіо голос суперважливий. Але це правило працює скрізь — чим кращі у вас навички говоріння, тим вищі шанси на успіх у професійному житті, практично в будь-якій сфері.[1]

  •  

Журналісти не бояться запитувати. Я вам раджу: якщо ви на конференції чи робочій зустрічі — одразу ставте свої запитання. Тому що може бути так: «Питання є? Питань немає. До побачення». А воно у вас було. Ставте своє питання першими! Це буде яскраво, ви покажете свою зацікавленість. Але головне — ви отримаєте відповідь.[1]

Про спецпроект «Коло доброчесності»[ред.]

  •  

Назва проекту має декілька смислових навантажень: "коло доброчесності" - це поняття, яке описується у світовому бестселері письменників Дарона Аджемоґлу і Джеймса Робінсона "Чому нації занепадають: походження влади, багатства і бідності», що означає рівність перед законом. Також «доброчесність" - це поняття, яке протиставляється корупції. А коло - має ще й такі значення, як близько, поруч.[2]

  •  

Для України питання викорінення корупції - питання збереження самої держави і народу. Це не питання естетики, вибору політичного стилю, економічної ефективності. Якщо ми не поборемо корупцію, не збудуємо коло доброчесності, ми втратимо все, бо продажні політики продадуть і саму державу. Тим більше, покупець є. Я переконана, що у кожного свідомого громадянина має бути нульова толерантність до корупції, в нашій ситуації - це інстинкт самозбереження. [2]

Про рух «Стоп цензурі!»[ред.]

  •  

Рух був утворений у відповідь на тиск на ЗМІ, який став відчутним із приходом до влади Віктора Януковича. Були проблеми зі свободою слова і за часів помаранчевої влади. Особливо в останні півроку перед президентськими виборами: згадайте телеефіри, які намагалися цензурувати й опозиційний кандидат Янукович, і Тимошенко, яка була при владі. Вони нав’язували свою інформацію, блокували ту, яка їм була невигідною. Але це не робилося так тотально і так брутально, як почалося за часів Президента Януковича. [3]

  •  

Наскільки я знаю, словосполучення «Стоп цензурі!» дуже нервову реакцію викликає у владної команди. З одного боку, приємно, що нас чують і з нами рахуються. А коли пишуть, що нас фінансують усі, хто завгодно, ледь не Папа Римський, мені смішно. У «Стоп цензурі!» немає навіть офісу і юридичної адреси.[3]

  •  

Рух «Стоп цензурі!» — це «Гугл»­група, на яку підписані принципові журналісти провідних видань і телеканалів, зокрема Сергій Лещенко з «Української правди», Мустафа Найєм, який працює на каналі ТВі. Написати про, скажімо, закриття газети можуть учасники процесу, або ми з власної ініціативи можемо реагувати на оприлюднену інформацію про утиски свободи слова. Потім відбувається обговорення ситуації у «Гугл»­групі, і вирішуємо, що будемо робити.[3]

  •  

Як для учасниці руху «Стоп цензурі!» я скажу крамольну річ. Для мене свобода слова не є абсолютом, якого треба дотримуватися на сто відсотків. Я готова грати з владою у певні ігри, якщо знаю, яким буде кінцевий результат. Це не моє ноу­хау. Наприклад, у Великій Британії журналісти періодично зустрічаються без диктофонів, фотокамер і мобільних телефонів урядовцями, які відверто розповідають, якої мети вони хочуть досягти, пояснюють логіку своїх дій. Потім журналісти не мають права посилатися на ці розмови, якщо не добудуть офіційного підтвердження інформації. Але завдяки таким зустрічам медійники, готуючи свої матеріали, розуміють
внутрішні процеси.[3]

Про роботу в Громадській раді доброчесності[ред.]

  •  

Це великий успіх, що ГРД (Громадська рада доброчесності) об’єднала людей з однаковими цінностями, переконаннями щодо того що ж таке «добре», а що «погане». Звісно у нас були, є і будуть дискусії, але це все деталізація та процес, але всі учасники дуже україноцентричні, патріотичні, ціннісні. Вважаю, що це великй успіх, оскільки досвід показує, що далеко не всі подібні органи формуються з людей однаково ціннісних.[4]

  •  

Звісно моя обізнаність у судовій реформі, у всіх її аспектах, значно зросла, через те, що я працювала з досьє, з різними документами, спілкувалась з компетентними людьми. Все це підвищило мою ринкову професійну вартість як журналіста. Звісно, що я набагато більше уваги приділяю цьому питанню. Я не вбачаю тут конфлікту інтересів, оскільки Громадська рада доброчесності – це не бізнес, корпорація, чи політична партія. Я всіляко заохочую своїх колег і по «Громадському радіо» і по «Українському радіо» і з телеканалів, сайтів, щоб якомога більше писати на цю тему, звертати на це увагу. [4]

  •  

Хоча я сама журналіст, але я дуже незадоволена тим, на чому наші медіа концентрують увагу. Звісно, що інтертеймент він важливий, але журналісти, редактори, продюсери, власники мають відчувати ще якусь свою журналістську місію.Немає уваги на реформах. Тільки в той час, коли йде голосування, наприклад, по медичній чи пенсійній реформах. Конкурс до Верховного Суду – ця подія величезної ваги, але якщо переглянути скільки глядачів було в «YouTube» трансляції цих співбесід з кандидатами до Верховного Суду, то їх було дуже мало, на деяких трансляціях було 10/11 глядачів. Це величезний мінус для процесу конкурсу.[4]

Джерела[ред.]

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg