Перейти до вмісту

Семесюк Іван Леонідович

Матеріал з Вікіцитат
Семесюк Іван Леонідович
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Іван Леонідович Семесюк (нар. 1979) — український художник, письменник, поет, музикант, культурний діяч.

Цитати

[ред.]
  •  

Розвага в Україні й досі критично змосковщена, і якщо у мовному плані ситуація зі скрипом, але поступово вирівнюється (вочевидь з переляку), то у світоглядному аж ніяк. Радіоведучі FM-станцій, які уперто говорять не просто російською, а саме московським її акцентом, і тягнуть на світло древні пострадянські мумії типу Кіркорова. Цілі музичні лейбли та окремі виконавці, які не вилазять із російських гастролей під час війни. Фестивалі, котрі тишком-нишком проштовхують на сцени відвертих проросійських слимаків і брехунів на кшталт Дорна[1].

  •  

Трапляються взагалі феноменальні явища. Відомі та з якоїсь причини модні у нас групи, які виглядають так, наче створені в Пітєрі-Новосібірську, несподівано виявляються українськими проектами з конкретних Харкова-Києва — Пошлая Молли, Грибы etc. Ніщо, жодна молекула їхньої творчості не свідчить про хоч якусь українськість цього продукту. Все в них тотально русскоє, все зроблено саме для русскіх і під них заточене[1].

  •  

В Росію легко продати будь-що з українським штампом на вестернізованому кокошніку. Це відбувається з багатьох причин, але основною є ця — ми для Росії idée fixe, смертельний невроз, манія і фобія водночас, які вона не в силі побороти[1].

  •  

І тому Московія, коли не здатна захопити фізично, просто купує. Русскіє купують дружбу за дурні гроші. Русскіє купують джазменів і фестивалі. Русскіє купують печерну естраду. Купують модний біток і групи для підлітків. Купують радіоефіри, купують московський діалект та його трансляторів. Вони купують усе оптом: свіже, старе, гниле, якісне, кепське, таке собі; скуповують тупо все. Купують цілу країну, просто аби вбити її баблом, якщо не виходить вбити суто воєнними методами. І це єдина мета їхньої співпраці з нашими сценічними ренегатами — використання їх у політичних та військових спецопераціях як яскравої цивільної завіси[1].

  •  

Саме тому Москва й досі є найлегшим шляхом до швидких грошей і тимчасової слави артиста. Це не Європа чи США, де ніхто нічого не візьме за просто так, де ви змушені проявляти чудеса еквілібристики та обдарованості, щоби ваш творчий інді-піск взагалі пробився крізь товщу справжньої конкуренції. Саме тому туди потрапляють одиниці, дійсно кращі з найкращих. Це вийшло поки лише у ДахаБраха, Dakh Daughters і десятка електронних продюсерів, й пробилися вони туди не через Москву, а кожен своїм шляхом і талантом[1].

  •  

До речі, у того ж Дорна, котрий (можливо, знову ж таки через Москву) хотів просочитися на американський ринок, як бачимо, нічого путнього не вийшло. Нині ж йому доводиться з густим мастилом заново пролазити на українську сцену під псевдонімом «секретний гість нашого фестивалю»[1].

  •  

Росія — це просто. Достатньо надіслати туди чіткий сигнал — рібята, ми теж ваші, в принципі, русскіє! І вони куплять вас з усіма нутрощами й калом, щоби використати на свій розсуд. Необов’язково навіть при цьому бути унікальним проектом, достатньо бути посередньою групою типу YUKO чи Счастливые люди, і ви знайдете в Росії вдячного слухача й станете одним із пазлів міцної міжнародної дружби. Бо русскіє люблять любити оплачену ними Україну[1].

  •  

Європа ж і Штати — це складно, але можливо, якщо ти дійсно крутий та унікальний. А от Україна — це тяжко і відповідально. Ринок уже існує, але поки не такий великий, щоби прогодувати не superstar-проекти. І з цим також можна працювати, ростити аудиторію, будувати якісні концертні майданчики, навчати спеціалістів, створювати новий простір. Тільки для цього бажано бути реальним, а не підсадним громадянином країни[1].

  •  

Дивно, але при тому завжди знаходяться ментально розслаблені особи, які ставлять саркастичне запитання — та невже це найбільша проблема нашого суспільства? Пісеньки? Так, це — найбільша проблема! Суть її полягає в тому, що весь цей співучий тераріум прямо і дуже ефективно легітимізує побутову присутність Московії в Україні, робить її не окупантом, а ніби здоровим природним явищем. Нормою, котра повністю перекреслює наявну війну, робить абсолютно позбавленим смислу спротив, штовхає до співпраці з реальним озброєним ворогом, бо в цій конструкції ворога тупо немає[1].

  •  

Спочатку ви ганяєте в плеєрі русскій біток, а потім у ваш будинок прилітає міна з цілком конкретною метою — врятувати ваш плеєр від Метабандери. Це завжди іде в комплексі, з огляду на підвищену експансивність російської культури, як високої, так й низової, а тим паче розважальної. Однак найогиднішу з конструкцій — «музика поза політикою» — нам дійсно складно осягнути, хоч вона є цілком природною для русскіх взагалі. У них фактично все поза політикою, а у першу чергу війна і власне сама політика, а особливо зовнішня. Тому насправді кожен виступ «українського» сценічного проекту в Росії — це буквальний постріл у нашого солдата, в майбутнє країни, пряма державна зрада, пов’язана або з ідіотизмом, або зі свідомою культур-агентурною роботою на ворога[1].

  •  

Крім того, що український шоубіз насправді значною мірою є русскім, він часто-густо ще й до всрачки жлобячий. Крутійство, прямий обман публіки, цілком осмислена відсутність зворотного зв’язку, відверте бикування. Реальне ж громадянське суспільство, те саме, котре здатне влаштувати обструкцію ватному концерту, трактується представниками шоубізу як дивні рецидиви вишиватництва й дикунства. Воно не сприймається як фактор взагалі, як і Україна в цілому, котрої вони в упор не бачать[1].

  •  

Між тим, одне з головних завдань громадянського суспільства в контексті шоубізу саме в цьому і полягає — створювати токсичні, скандальні умови для ворожої культур-агентури. Саме це і є ознакою цивілізованості та зрілості суспільства — його небезпечність для ідіотів. На щастя, у нас це працює, хоча й завдяки зусиллям невеликої жменьки активістів[1].

  •  

Серед паспортних українських артистів тупих людей не менше, ніж серед паспортних спортсменів. А разом вони становлять серйозну загрозу національній безпеці, цілком співмірну із загрозами мілітарного характеру[1].

Примітки

[ред.]