Катерина Олександрівна Поліщук (позивний — Пташка, Пташка зі сталі; нар. 31 березня 2001, с. Соснівка Тернопільської області, Україна) — українська поетеса, акторка, парамедик-доброволиця Національної гвардії України, учасниця російсько-української війни. Кавалер ордена «За мужність» III ступеня (2022). Почесна громадянка Тернополя (2022).
Я переживала смерть багато разів: смерть коханого, друзів, побратимів, свою.
Щоразу, коли ти чуєш, як авіація влучає в твою будівлю, ти розумієш, що поверх за поверхом наближається смерть[1]. — З колонки «Оленівка. Найстрашніша ніч в моєму житті»
Кожне поранення супроводжувалось думкою за секунду «до»: це все. Та тоді я була в бою, зі зброєю, я працювала і я мала вибір, можливість сховатись, втекти, покинути все або прийняти долю воїна. Та в полоні… в полоні було страшно, бо твоя доля, сильного та непереможного в бою, зараз залежить від гнилих виродків[1]. — З колонки «Оленівка. Найстрашніша ніч в моєму житті»
Ти – незламна скеля, ти не боїшся смерті. Але там… ти відчуваєш себе постійно у небезпеці, мов твоє тіло постійно знаходиться у пекельному полумʼї і горить, горить живцем.
Та ніч розказала мені, що таке пекло, в якому горять праведники. Пекло, де демони вчинили переворот в раю. Пекло, де останнє коло покарання призначене для найкращих, найчистіших синів своєї країни[1]. — З колонки «Оленівка. Найстрашніша ніч в моєму житті»
Вибух. Вибух. Без свисту. Без шуму. Крик. Дим. Зарево вогню. Крик. Дуже багато крику.
Нас замкнули і побажали нам згоріти так само, як зараз горять хлопці. І якщо втікатимемо – нас відразу розстріляють.
Нас замкнули і покинули. На довгі години[1]. — З колонки «Оленівка. Найстрашніша ніч в моєму житті»
Дівчата плакали, обійнявшись. Було страшно. Снували думки: наші? Чи нас хочуть просто під шумок прибрати?
Я сподівалась, що наші. Взулась в берці, що подарував Ярик, без шнурків, підвʼязані коротким клаптиком футболки, щоб не злітали. Сподівалась, що доведеться йти, що зараз сюди зайдуть високі кремезні воїни у пікселі, ми всі сядемо на великий БТР і поїдемо обійматись, цілувати українську землю, та перед цим знищимо всіх і кожного, хто щодня завдавав нам мук, болю, знищував нас, нашу землю, нашу гідність[1]. — З колонки «Оленівка. Найстрашніша ніч в моєму житті»
Все стихло за кілька годин, які тривали довше мого молодого двадцятиоднорічного життя.
Всюди стояв запах горілого металу і плоті. Повернулись конвоїри, гучно сміючись, жартуючи та запитуючи нас: «Ну що, бачили? Так вам і треба. І всі ви тут так подохнете, ну як, не чекали? На сотню гнид менше». Вони довго пили та святкували. Гучно. З музикою. Дуже любили вони музику. Ту, якої я ніколи більше не слухатиму[1]. — З колонки «Оленівка. Найстрашніша ніч в моєму житті»
Я не забуду запах та смак беззахисності, страху, відчаю і болю. Я не забуду, що таке смерть. Я не пробачу і не заспокоюсь, поки дихатиму.
Вони приходять вночі до мене, крізь щілинку в дверях, обгорілі і збентежені – чому я не рятую їх. Вони не мали загинути так. Для багатьох це чергова дата ще якогось дня вшанування якихось там воїнів. Для мене – причина жити. Жити і помститись[1]. — З колонки «Оленівка. Найстрашніша ніч в моєму житті»
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі
