Петрусенко Оксана Андріївна

Петрусенко Оксана Андріївна

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Петрусенко Оксана Андріївна- (5 (18) лютого 1900, Балаклія, нині Харківська область — 15 липня 1940, Київ) — українська оперна співачка (лірико-драматичне сопрано). Одна з найкращих виконавиць українських народних пісень і романсів. Кавалер ордена «Знак Пошани» (1936). Народна артистка УРСР (1939). Голос Оксани Андріївни є голосом-символом України її часу.

Цитати

Дорогому вчителеві Івану Лукичу. В голодні, холодні роки, не було де голову прихилити, коли гриміли гармати Перекопського фронту, коли майже у кожного висіла смерть вад головою,—ваша енергія підтримувала. Без жалю віддавали ви свої сили, своє мистецтво червоноармійцям. Це нас єднало в одну сім'ю. Рада знову нашій зустрічі від усього серця. Ваша Оксана Петрусенко. 6.ІХ. 1935 р.

Дорогому учителеві і другові К. Л. Лучнцькій від Оксана Петрусенко. Катерино Людвігівно, чи згадуєте наші мандрівки по цілому ряду театрів та знамениті спектаклі по обслуговуванню Перекопського фронту на лінії вогню? Оксана Петрусенко, 6. ІХ. 1935 р.

Мені чомусь здалося, що у бакинській опері вас недооцінили... Не дуже цікавилася цим, не гналася за кількістю виступів, зате багато працювала над собою. А вчитися було там у кого. Та, щиро зізнаюся, сумувала за Казанню, почувалася там гастролером, ось тому й повернулася при першій же нагоді сюди. — про оперного співака Г. Пирогова

...Панас Карпович вчив, що артист на сцені повинен забувати про себе, про свої особисті думки й бажання. Вийшовши на сцену, він починав жити життям образу. «Той не артист,— казав мені він,— хто на сцені вміє грати лише себе самого і хто в усіх п'єсах завжди однаковий, у кого завжди одні й ті ж рухи, одна й та ж манера й міміка...

Цитати про Оксану Петрусенко

	Драматичне сопрано Петрусенко, з безмежним діапазоном, із красивими обертонами в усьому регістрі голосу, з прекрасними верхніми нотами, з чудовою першою октавою й грудними нотами завжди захоплювало слухачів.
	— акомпаніатор Кутепова

	Коли вже за плечима в Оксани Андріївни був чималий оперний репертуар, ми мали змогу готувати з нею й концертні програми, щоразу їх поновлюючи... До кожного виучуваного романсу Оксана Андріївна підходила дуже вдумливо, з почуттям відповідальності, і ніколи не виносила на сцену недороблених, недовивченйх, непродуманих речей. Ніколи нічого не співала лише заради звуку, голосу, співу. Як вокаліз. Завжди цінуючи значення слова, вона доносила його до слухачів. Наповнювала текст тим виразом, який підказував зміст.
	— акомпаніатор Кутепова

	Ми сидимо з Оксаною під хатою,— Уже давно закінчилася вистава, всі порозходилися. А ми дивимось, зачаровані, як поміж верхівок осокорів, наче вогняне коло, херсонський місяць виринає. ГІора вже спати, але Оксану й калачем не заманиш у хату. Вона сп'яніла од вечірнього повітря й не може вирватися з обіймів літньої ночі. — Посидьмо ще трішки,— благає вона і починає тихенько співати. Я підтягую. Ніжно бринить її голос, чистий, як кришталь лнне кудись далеко, по той бік річки. Ось у одній хаті відчиняється вікно, за ним друге, третє. З темряви вимальовується кілька постатей — слухають… Поруч, як з-під землі, теж виринають силуети. Ми не можемо роздивитися, хто вони: місяць уже піднявся високо і світить прямо а обличчя. Раптом чути оплески. З хати виходить Оксанин чоловік — Петро Павлович Бойченко. Він жартома починає диригувати й сам підспівує. - Ну, а тепер спати,— каже він.—Завтра рано репетиція. Любилн ми такі вечори.
	— Валентина Федорівна Варецька

	Незабутнє враження викликало виконання нею народних пісень.— Вони звучали в Петрусенко якось особливо. В холодному засніженому Свердловську від них віяло теплими дніпровськими луговими травами, чебрецем херсонських степів, вишневими садами Полтавщини.
	— співачка Демидова-Проценко.

	Оксано Андріївно, спасибі вам, ви - наш український соловейко.
	— О.Є.Галан

	Слухав ваш концерт, Оксано Андріївно, з величезною насолодою. — Беручи вас у співконцертантки — повірте, це вперше в моїй практиці! — я був певний, що нас обох чекатиме успіх, але такого ентузіазму публіки не сподівався! Повіривши у ваш талант ще в Баку, хотів довести казан¬цям, яка зірка у вашій особі спалахнула, а тепер зрозумів — цю зірку вони вже давно помітили!
	— Г. Пирогов

Співконцертантка Пирогова, молода співачка Оксана Петрусенко, володіє приємним за тембром, теплим, задушевним, сильним лірико-драматичним сопрано. Вона чудово виконала технічно важку «Арію з перлами» з «Фауста» і складну за структурою «Іспанську серенаду» Деліба (імітація сміху). Це говорить про обдарування виконавиці, дає підстави чекати від неї подальших досягнень, і в першу чергу — включення до репертуару творів сучасних радянських авторів. — газета «Красная Татария» від 13 лютого 1929 р.

	Справжній соловейко. А що як ми трохи підучимо її та влаштуємо їй виступ у "Запорожці" чи "Наталці" в нашому театрі.
	— М.П. Саксаганський

	Яка простота й невимушеність у поведінці. І ніякої манірності. Ніби з близькою, давно знайомою людиною зустрівся. - Либонь, вона приємна актриса, і з нею буде легко працювати.
	— Коваленко

Навічно в пам'яті народній

	Прощай, дорога моя, безмірно люба Оксаночко! Земля тобі пером! Твоя смерть — це невтішне горе для твого друга і батька мистецтву, тяжко враженого Панаса Саксаганського та всієї його родини. Прощай, любе дитя моє!
	— П. Саксаганський

	Усе було незвичайним цього липневого дня і на площі перед театром, щільно заповненій натовпом, і в самому театрі опери та балету імені Шевченка,— В цей день Київ ховав свою улюблену артистку — Оксану Петрусенко. Уже опівдні трамваї ледве пробивалися крізь людську масу, що заповнювала і площу, і тротуари, і навколишні вулиці. А люди все прибували. Спинялися і завмирали в скорботному мовчанні. І тільки коли запізнілі делегації проходили з величезними вінками живих квітів, повитих траурними та червоними стрічками, людська стіна розступалася і потім знову з'єднувалася в суцільний потік. Те ж відбувалося і всередині театру, доверху заповненому людьми. А посеред залу, на високому постаменті, під шатром з тропічних пальм, потопаючи в квітах, стояла труна з дорогим прахом. Одійшла громадська панахида. Застогнали валторни, заридали скрипки, тужні мелодії Шопена змінилися сумними акордами Чайковського... Безкрайнім потоком пропливали над натовпом вінки. І ось з широко розчинених дверей театру на руках друзів і соратників артистки з'явилася труна і попливла над багатотисячним натовпом, як човен, по хвилях людського океану — в останню путь…
	— В. А. Чаговець

Джерела

• М. Ф. Кагарлицький. Оксана Петрусенко. — К.: «Молодь», 1983. — с. 256.