Мороз Оксана Юріївна

Матеріал з Вікіцитат
(Перенаправлено з Оксана Мороз)
Оксана Мороз
Стаття у Вікіпедії

Оксáна Юріївна Морóз (8 травня 1982, Нововолинськ) — комунікаційниця, відеоблогерка, лекторка та письменниця. Авторка та ведуча радіо й телепрограм з інфогігієни.[1][2] Засновниця волонтерської ініціативи «Як не стати овочем».

Цитати[ред.]

  •  

Бачиш якийсь фейк і думаєш: боже, ну хто в це може повірити? Оце була типова російська пропаганда. Як вони працювали? Знаходили тріщину в суспільстві — щодо мовного питання, вакцинації, але головне, щоб були великі групи людей, які мають різну думку. І коли ця тріщина знаходилась, вони створювали відверту брехню, аби роздерти суспільство на кілька частин. І з цими уламками суспільства вели роботу через свої канали, частина з яких відверто брендовані Росією (наприклад, Russia Today), але більшість навпаки — приховані[3].

  •  

Важливою характеристикою російської пропаганди є саме її системність. Це її секретний соус — не якісь там особливо креативні фейки, а системність і повторюваність. Це втовкмачується в голову людини, поки вона не почне думати, що раз вона чує це звідусюди й від усіх, то в це потрібно вірити[3].

  •  

Книжка — це перший масив методології, поданої простою мовою з простими прикладами. Далі будуть аудіо, відео, спілкування.
Коли ви поставите себе на місце простої людини, яка хоче дізнатися, що таке фейки, то побачите, що таку інформацію важко знайти. Я сама експериментувала — намагалась розібратися, що таке фейки, з позиції «чистого аркуша»[4].

  •  

Коли я питаю колег-іноземців, чи працює в них російська пропаганда, вони щиро відповідають: «Ні, ви що! Ми вже навчились її розпізнавати, до нас уже не прийдеш і не розповіси про біолабораторії». А насправді вона працює, просто іншими методами, й треба перелаштуватися, аби навчитись її бачити і проти неї боротися[3].

  •  

Людина дезорієнтована, вона втратила будь-яку змогу за щось зачепитись і вірить у все, що їй підносять. За часів тоталітаризму ми мали сильніший інформаційний імунітет. По-перше, було менше джерел інформаційного шуму. По-друге, було чітке розділення: хто «за» Україну, хто «проти». За цим чітким орієнтиром можна було визначитись, за кого голосувати. Зараз важко збагнути, хто за кого. До того ж, усі можуть маніпулювати. Ці вибори показали, як легко нас може розвернути в той чи інший бік, змусивши людей повірити у магічну пігулку й піти за нею[4]. — Про результати парламентських виборів 2019 року

  •  

Наша перша мета — навчити людей фільтрувати джерела інформації. Друга — дати базові знання у ключових сферах: політиці, економіці, медицині тощо. Це два наріжні камені будь-яких системних змін. Ми підрахували, що задля того, аби інформаційна гігієна стала не чимось утопічно-фантастичним, а мейнстримом, нам потрібно до 2024 року навчити базових речей приблизно сім мільйонів українців — ту проактивну частину суспільства, яка може запустити системні зміни[4].

  •  

На те, щоб сформувати критичне мислення, справді потрібні роки. Але фільтрація джерел інформації — це не вища математика. Людині розказують: дивись, є онлайн-медіа, телебачення та соціальні мережі. Там ось такий принцип інформування і маніпулювання, а ось за таким принципом тобі треба сформувати свій інформаційний трафарет, крізь який ти все сприйматимеш. Це вже суттєво зменшує ризик наразитись на маніпулятивну інформацію[4].

  •  

Перше, що пропонують нам маніпулятори — те, що ми хочемо почути і чого боїмося почути. Вони не створюють абстрактний фейк. Вони спершу вивчають нас, вивчають, на що ми реагуємо і що ми далі будемо поширювати. Спираючись на це, вони формують фейк. Якщо я боюся застосування ядерної зброї, то мене будуть обстрілювати фейками про застосування ядерної зброї, які дезорієнтують мене і спровокують на ірраціональні дії. Звісно, цей маркер нелегко використовувати на практиці, бо він досить абстрактний[3].

  •  

Пропаганда в Росії — це вже сфера досліджень психологів, а не спеціалістів із комунікації. Російське суспільство перебуває у стані, який можна порівнювати зі станом наркомана. Коли він підсів на певну голку — в цьому випадку інформаційну — він уже не може без неї існувати, а якщо не отримує дозу, в нього починається ломка. Будь-яке донесення правди — це намагання забрати в них голку і спричинити ломку. Вони просто роблять усе, щоби зберегти свою рамку бачення світу[3].

  •  

Російська пропаганда використовувала чутки й раніше, але зараз почала витрачати значно більше ресурсів для їх поширення, розраховуючи на те, що вони стануть основою інформаційного поля. До цього долучаються й російські блогери, які на словах виступають проти Путіна, але транслюють меседжі, вигідні російській пропаганді[3].

  •  

У комунікаційних колах люди обговорюють Трампа, Cambridge Analityca та інші великі історії. Але під носом у них проблема на рівні абетки. Коли проаналізувати медійні ініціативи, то над підвищенням рівня інформаційної гігієни простих людей не працює ніхто. Якщо зібратись на стратегічну сесію й порадитись, на кому варто зосередити просвітницькі зусилля, то виявиться, що на дітях і журналістах. Але що буде з дітьми, коли вони стануть медійно грамотними, а тато з мамою й далі сидітимуть у сміттярках[4]?

  •  

У час турбулентності (а вона в нас в економіці вже кільканадцять років) моральний дух і згуртованість працівників багато в чому залежать від того, в якому інформаційному полі вони перебувають. Коли людина читає сміттярки зі «зрадою» і маніпуляціями, в такому ж хаосі вона й житиме. Пояснити їй щось буде складно[4].

  •  

Чому спрацьовують обіцянки на зразок зарплатні в чотири тисячі доларів для вчителя? Бо люди бідні, голодні, не розуміються й хочуть вірити в чудо: що про них нарешті подбають. Тож потрібно сідати й пояснювати: ось президент, ось система освіти, ось як вони між собою пов’язані. Головне — набратись терпіння[4].

  •  

Я б категорично не рекомендувала російські ресурси. В кожному з них є нотки, які формує російська пропаганда. Якщо ви оберете неросійські видання — українські, європейські, американські, — які працюють за демократичними стандартами журналістики, скомбінувавши кілька джерел, ви зможете скласти для себе більш-менш об’єктивну картину. Вірити одному джерелу не слід, бо святих медіа не буває[3].

  •  

Якщо навчити людину піддавати все сумніву, вона піддаватиме сумніву справді все, в тому числі й аксіоми. Втрата віри у правильні речі — це найгірше, бо з цього шляху в нікуди дуже тяжко вивести[4].

З книги Нація овочів? (2020)[ред.]

  •  

Важливо розрізняти віруси і широкомасштабні кампанії. Перші — це один ключовий меседж і його розкрутка в різних варіантах. Друге — це компіляція різних вірусів, які ґрунтуються на одній смисловій платформі (найзрозуміліший приклад — виборча кампанія)[5].

  •  

Бюджети виборчих кампаній у місяць обчислюються сотнями тисяч доларів. Усе залежить від того, хто бере участь у перегонах і який рівень інформаційного шуму потрібно перебивати[5].

  •  

В реальності навколо нас циркулює безліч низькобюджетних кампаній. Здебільшого успішний вірус завжди замішаний на органічному, природному запиті від мас. Проте є безліч успішних кампаній зі штучного зміщення, перемикання уваги на другорядні теми. Створити тему зазвичай нічого не варто — її просто продукують, а всі бюджети спрямовують на введення її в інформаційний порядок денний[5].

  •  

Розпізнавання інструментального патерна вірусу починається з розуміння того, які віруси взагалі можливі. Є кілька типових кейсів, які рідко використовують у чистому вигляді. Зазвичай їх комбінують або використовують фрагментарно.
Кейс — це хребет вірусу. Він обростає деталями залежно від тривалості кампанії та/або інструментів, які використовують[5].

  •  

1. Дискредитація
Типовий об’єкт: активісти, політики-опозиціонери, громадські діячі, бізнесмени (у конкурентних війнах). Загалом, може бути будь-хто, хто обирає контроверсійну позицію, що суперечить загальній позиції можновладців.
Типовий замовник: можновладці — як в політиці, так і в бізнесі. Звісно, є винятки, і цю схему можуть застосовувати для розправи над членом своєї ж команди[5].

  •  

2. Злив важливої інформації
Типовий об’єкт: без обмежень. Важливий не об’єкт, а скандальність або новизна інформації. Зазвичай цей метод використовують як доповнення до важливої і великої інформаційної події, щоб скерувати хід цієї події в потрібному напрямку.
Типовий замовник: особи, зацікавлені в коригуванні ходу подій — опоненти, конкуренти, вороги.
Типова схема: через одне-два джерела вкидають інформацію. Інфопростір її одразу підхоплює. Тут найважливіше — якість вкинутої інформації та органічність самого вкидання[5].

  •  

3. «Глас народу» — інформація, піднята з низів на верх
Типовий об’єкт: може стосуватися будь-якої людини і об’єкта. Головне, щоб у об’єкта був масовий клієнт, споживач — супермаркети, дороги, кінофільми, тобто будь-що.
Типовий замовник: конкурент, опонент.
Типова схема: простий користувач пише душевний пост-історію, переважно в Facebook, у якому розповідає, як він постраждав від бренду, політика, компанії тощо. При цьому звинувачення завжди дуже буденні, тобто зрозумілі широкій аудиторії. Пост швидко починає поширювати ботрум і лідери громадської думки. Через невеликий період інформація потрапляє в медіа і далі, залежно від міри скандальності, поширюється усіма типами ЗМІ. Зазвичай, є другий етап для утримання інтересу — нові деталі, заява в поліцію тощо[5].

  •  

4. Розслідування
Типовий об’єкт: людина при владі — політичній чи бізнесовій.
Типовий замовник: будь-хто, кому він не догодив.
Типова схема: збирають інформацію, яка підтверджує потрібну позицію; максимально маскують під журналістську роботу, тобто залучають усі сторони, але підґрунтя завжди таке, що у споживача точно складеться одна думка.
Типові канали: ЗМІ або ТБ/YouTube — точка вкидання. Потім за стандартною схемою залежно від резонансу[5].

  •  

5. Включення інстинкту масового споживання
Типовий об’єкт: завжди використовують для створення позитивного іміджу продукту і/або послуги і демонструє його/її популярність.
Типовий замовник: виробник товару або послуги.
Типова схема: у рекламі, на сайті або в піар-матеріалах усю комунікацію вибудовують, спираючись на позитивні відгуки, причетність відомих людей та ін. При цьому наголошують на їхній великій кількості, статусі. Зазвичай містить опис високих результатів від цього продукту.
Типові канали: без обмежень[5].

  •  

6. Дослідження
Типовий об’єкт: будь-хто. Також використовують для формування позитивного іміджу товару, послуги, людини; рідше — для дискредитації конкурента, що здебільшого застосовують під час виборів.
Типовий замовник: будь-хто — як сам об’єкт, так і його конкурент.
Типова схема: невідома або маловідома компанія видає реліз з результатами проведеного дослідження, де чітко зрозумілі меседжі.
Типові канали: найрізноманітніші — усе залежить від змісту матеріалу[5].

  •  

7. Власний приклад: «подивись, який я хлопець з народу; поглянь, який я крутий»
Типовий об’єкт: політик для формування свого позитивного іміджу.
Типовий замовник: той самий політик.
Типова схема: створюють перелік біографічних даних, що свідчать про народне походження. Під них вибудовують усю лінію позиціонування і поведінки. Факти заможного життя приховують.
Типові канали: найрізноманітніші, але насамперед їх транслює сам політик[5].

  •  

8. Чарівна пігулка з відгуками про її ефективність
Типовий об’єкт: складна проблема, невиліковні хвороби — те, що породжує максимально розгублених клієнтів.
Типовий замовник: виробник.
Типова схема: лідер громадської думки інформує про чарівну таблетку, стверджуючи, що перевірив її на собі. Зазвичай підкріплює історію безліччю папірців, які, звісно, демонструють у рекламі.
Типові канали: масова рекламна кампанія, яку часто супроводжують акції «купи дві — отримай третю в подарунок», «спец ціна тільки годину після реклами» тощо[5].

  •  

9. Демонстрація всенародної любові та підтримки
Типовий об’єкт: найпоширеніший — політики чи громадські діячі, блогери.
Типовий замовник: вони самі.
Типова схема: розкрутка атрибутів популярності — лайки, перегляди, опитування, рейтинги.
Типові канали: переважно всі онлайн, де є двосторонній формат спілкування. Проте часто підкріплюють лідери громадської думки на ТБ і в ЗМІ[5].

  •  

10. Розслідування фейків як різновид дискредитації.
Типовий об’єкт: публічна особа.
Типовий замовник: опонент.
Типова схема: пред’являють докази — найчастіше скріни — фейкової народної підтримки. На цьому ґрунтується атака з ключовим меседжем: вас підтримують боти, все, що ви говорите, — брехня.
Типові канали: соцмережі[5].

  •  

11. Приклеювання дивного ярлика
Типовий об’єкт: політик чи громадський діяч, робота може бути і в плюс, і в мінус.
Типовий замовник: він сам або опонент.
Типова схема: придумують хльосткий образ і/або слоган, на якому потім вибудовують інформаційна атаку.
Типові канали: переважно соцмережі, рідше ТБ[5].

Примітки[ред.]

Джерела[ред.]

  • Оксана Мороз. Нація овочів?. — Київ: Yakaboo Publishing, 2020. — 288 с. — ISBN 978-617-7544-63-9