Мілєнко Єрґович

Матеріал з Вікіцитат
(Перенаправлено з Міленко Єрґович)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Мілєнко Єрґович
Miljenko Jergovic Graz 2012.JPG
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Мілєнко Єрґович (хорв. Miljenko Jergović, 28 травня 1966, Сараєво) — боснійський і хорватський письменник, журналіст. Член ПЕН-клубу Боснії і Герцеговини та Хорватії. Лауреат Премії імені Меші Селімовича (2007).

Цитати[ред.]

  •  

Америка, насправді, чудовий приклад. Достатньо одного ідіота, щоб перетворити Америку на Балкани. Такий ідіот існує, і його звати Дональд Трамп. Він є балканцем і балканським політиком, хоча сам, очевидно, цього не усвідомлює. Але, насправді, немає жодної країни світу, яку б один або кілька ідіотів не могли б перетворити на Балкани[1].

  •  

Балканські народи національно сформувалися навколо релігійної ідентичності. Це не дуже легко зрозуміти з української перспективи. Хоча так само українську ситуацію нелегко зрозуміти з погляду балканців[1].

  •  

І, власне, у світі немає жодних інших таких кримінальних авторитетів. У інших частинах світу мафіозі намагаються якось приховати, чим вони є. А на Балканах і в Україні, здається, що це, навпаки, потрібно демонструвати[1].

  •  

Кожен балканський народ відрізняється від свого сусіда вірою. І кожен із тих народів має тільки одну віру. Отже, з балканської перспективи абсолютно неможливо зрозуміти, як українці одночасно можуть бути греко-католиками, католиками, православними київського патріархату, московського патріархату, мусульманами та юдеями. З балканської перспективи абсолютно незрозуміло, як при цьому всі вони є українцями[1].

  •  

На Балканах завжди існував своєрідний чоловічий воєнний ентузіазм. Чоловіки, які не дуже хочуть іти на війну, або бачать якісь інші способи розв’язання проблемних ситуацій, окрім війни, вважаються боягузами. І на Балканах можна сказати, що війна є вершиною біографії кожного чоловіка[1].

  •  

Те, що створює на Балканах непорозуміння і війну, також має своїм наслідком культурний розвиток. І людям поза межами Балкан це важко зрозуміти. З іншого боку, кожна війна, яка розгортається на Балканах, на жаль, окрім всього іншого має й релігійний характер[1].

  •  

Я гадаю, що і на Балканах, і в Україні важкувато уявити, що буде відбуватися наступних 5 років. І є ще одна не дуже приємна подібність між Балканами й Україною. Балканські й українські злочинці й мафіозі поводяться дуже подібно, їздять на однакових машинах і мають схожу зовнішність[1].

  •  

Я не вірю в тренди, я вірю в індивідуальні риси, в окремих письменників. Я б не наважився типологізувати письменників, адже література – це не спортивний прогноз. Я вірю у вітальність окремих одиниць[1].

З роману «Іншалла, Мадонно, іншалла» (2004)[ред.]

  •  

Абу Юсуф пояснив імаму, що містечку загрожує небезпека. Як пояснив? Коранічними сурами, ішаретом[2] і тією дещицею турецьких слів, які міг зрозуміти імам. З усіх див, що їх зустрів у Боснії, Абу Юсуфу найбільше труднощів завдавало диво, що люди, яких називали турками, навіть розмовляти турецькою не могли[3].

  •  

Розбійники прийдуть, коли наступного разу спуститься великий туман. Тому треба їх випередити й напасти, коли буде відомо, що туман наближається. Всі поважні старці міста, Абід Кулаш, котляр, якому вже перевалило за сотню років, Муйо Ферманович, дев’яносторічний волоцюга й пияк, Ізет Коро, зброяр, що колись давно перебрався сюди із Санджака, а ще Хуснія, ювелір, Мухаммад і брат його Алія, Фірдус, Халід і травник Меша, і ще кількоро їх, настільки старих, що вже й рідня їхні імена позабувала, повинні були пильно стежити за тим, що їм сповіщають кістки, сечові міхури і легені[3].

  •  

Якщо спина каже: буде сніг, тоді нехай мовчать, або якщо не каже нічого — тоді ясно, що буде погідний, сонячний день, але якщо старці почнуть задихатися чи не зможуть попісяти, а кожна їхня кістка буде волати від болю й благати про допомогу, тоді нехай кличуть на повен голос, бо наступного дня, найпізніше — через день туман притисне містечко, і потрібно його випередити й піти розбійникам назустріч[3].

  •  

А старі як старі — годі серед них п’ятдесяти вивести спільну думку. То одному щось болить, і він аж із ліжка вистрибує від болю, а інші легкі, як пташки, то в усіх інших заболить, а він спокійний, як дитина. І голосу не подає. Приходять до нього онуки, питають: «Діду, буде туман?». А він не відповідає. Умер. Тому й боліло йому[3].

  •  

Кажуть, був колись один ходжа із Солуна, втілена шляхетність, доброта й побожність, не курив, не лаявся, а про вино й казати годі. Але одного разу когось лихий підбив намовити його, щоб зробив затяжку-другу з кальяну — добрий був опіум, македонський. З тієї хвилини і аж до смерті добрий гаджія замість людських бачив бичачі голови. Тільки коли дивився у дзеркало, бачив людину. Помер, кажуть, від самотності[3].

  •  

Абу Юсуф устав на світанку, вбрався у те, в чому прийшов у Боснію, міцно підперезався, набив заряди порохом і з рушницею, пістолем та кинджалом вийшов зі свого будинку. Перед ним у повному мовчанні стояли молоді хлопці й зрілі чоловіки, п’ятдесят, усі як один світловолосі й синьоокі, зовсім не схожі на героїв. Ех, якби хоч трохи вугілля, щоб волосся їм зачорнити, тоді б виглядали страшніше[3].

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg