Перейти до вмісту

Мосейчук Наталія Миколаївна

Матеріал з Вікіцитат
Мосейчук Наталія Миколаївна
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Мосейчук Наталія Миколаївна (Раєвська) (народилась 30 травня 1973 року, Теджен, Марийська область, Туркменська РСР, СРСР) — українська журналістка, ведуча програми ТСН та ток-шоу «Право на владу» на телеканалі 1+1, кураторка соціального проєкту «Право на освіту», кураторка Школи супергероїв, кураторка премії для вчителів Global Teacher Prize Ukraine.

Цитати про себе

[ред.]
  •  

Напевно, я не та телеведуча, яка живе такою вже мірою публічним життям. В ефірі я — публічна людина, все, що за ефіром, — без коментарів. Моя робота — вона в кадрі. Люди повинні оцінювати це.[1]

  •  

Дитинство у мене було фантастичне! У міру контрольоване батьками, в міру самостійне. Ми з братом Сашком слідом за батьками грунтовно покаталися по містах, майже як циганські діти, оскільки батько — військовий, до речі, служив і в Афганістані. Квартири міняли часто, кожні років п’ять, а то й частіше. Жили в Теджені (Туркменистан), Пархімі (Німеччина), у Веспремі і Естергоме (Угорщина). Потім — Союз, Україна, Бердичів, де я вчилася дев’ять років у школі, і Житомир, де батьки осіли остаточно.[2]

  •  

Батьки ніколи не давали нам з братом приводу ставитися до себе фамільярно, панібратськи. Ми не були друзями в тому сенсі, який мають на увазі сучасні психологи і педагоги. У нас панував зовсім патріархальний уклад, де батько – авторитет і глава сімейства, мама, за професією вчителька, – авторитет і його заступник.[2]

  •  

Вдома я зовсім не така, як на екрані, - там я багато чим здаюся жорсткою, навіть авторитарною, хоча, зізнаюся, чутки про мою авторитарність занадто перебільшені. Я просто люблю чіткість, організованість, компетентність. Дуже ціную ці якості в людях і надзвичайно люблю свою роботу.[2]

  •  

З ким мені легше спілкуватися? З порядними людьми. Порядність не розподіляють за гендерною ознакою. З роками зростає моя впевненість в тому, що професії можна навчити будь-кого, хто цього бажає. А ось людей доброї якості – мало. Що стосується подруг, то дуже близьких немає. Я чомусь упевнена, що подруги, як і друзі, родом з дитинства. У дитинстві, через вічні переїзди, у мене були тільки «транзитні» приятелі, і вони залишилися там, у минулому столітті.[2]

  •  

Від домашніх стресів лікує робоча обстановка, де потрібно зосередитися, від робочих – сім’я. Відпочинку хотілося б більше, але і за той, що випадає, я вдячна.[2]

  •  

Як справляюся зі стресом? Нині такий час, коли всім нам потрібно з ним впоратися, щоб вижити. Погано справляюся. Чесно кажучи, не справляюся взагалі. Насилу контролюю себе. Коли розповідаю про загиблих, бачу поранених, бійців з каліцтвами, коли чую їхніх мам і уявляю, що випало на їхню долю, – мимоволі проектую це на себе і розумію, що таке горе мені було б не під силу. Найжахливіше, коли усвідомлюєш власне безсилля. Так хочеться допомогти всім, вилікувати, забезпечити протезами, знайти слова підтримки для нещасних батьків загиблих героїв. А обмежуєшся грошима.[2]

Цитати про сім'ю

[ред.]
  •  

У нас демократична сім'я, тому що ми запитуємо думку наших дітей. Немає такого, щоб ми їх змушували щось робити.[3]

  •  

Ми друзі. Ми любимо і ми щасливі.(про секрет щасливого шлюбу)[4]

  •  

Вдома я перш за все жінка, мама, намагаюся балувати домашніх увагою, турботою, кулінарними сюрпризами. Ви запитаєте, як все це в мені поєднується? Ну відпочивати ж десь треба. Ось і переключаюсь, щоб не згоріти на роботі. Крім того, я справді люблю готувати. Мені подобається, коли мої близькі їдять із задоволенням. Мене навіть не потрібно хвалити, хай просто наминають з апетитом![2]

Про мовне питання

[ред.]
  •  

Ми всі ці роки займалися дурнею навколо мовного питання. Не хотіли розуміти, що це - питання еволюційне. І рано чи пізно Україна стане україномовною вся.[5]

  •  

Українці не мають бути розділені за мовним принципом. Так, у нас є російськомовні громади. У нас дуже велика красива країна. Ця війна, бачте, зробить те, що не зробили до цього всі культурні програми, всі освітні міністри, всі президенти разом узяті. Ця війна спонукає світ і суспільство вивчати українську, говорити нею більше. І це вже відбувається. Тільки важливо - без примусу. [5]

  •  

Цькувати за мову зараз ганебно. На фронті воюють єдиною великою українською родиною. З нами разом воюють і етнічні татари, і євреї, і росіяни, і чечени-ічкерійці... З диванів не треба вказувати, якою мовою говорити кому під час війни, - це табу і на користь тільки ворогу. [5]

Про власний YouTube-канал

[ред.]
  •  

Я завжди жила в дуже жорсткому графіку, працювала 24/7. Зараз між ефірами маю дні перерви, хоча звикла до більш активної роботи. Потреба говорити з аудиторією, звісно, залишилася. Тому я дуже хотіла ще вікно, платформу для спілкування із глядачами – і це став YouTube. Мені хотілося, щоб люди не сиділи в безповітряному просторі, щоб у людей було більше інформації.[5]

  •  

YouTube у цей час в центрі уваги. Люди зараз зайняті, їм треба відбудовуватися, відходити від війни. Тож зручно дивитися телебачення, відео в будь-який зручний для себе час – і це саме той формат. І мені здається, люди зараз будуть більше думати не про форму, а про сутність. І я хочу дати цю сутність. [5]

  •  

Для тих, хто питав, як все влаштовано за кадром. Люди ж думають, у нас студія патріотична. Але ми сидимо на кухні, насправді. У нас дуже патріотична кухня. Ми її переробили у маленьку студію.[6]

  •  

Це наше відео на каналі мої глядачі довго чекали, просили. Моє інтерв’ю з Фейгіним і Арестовичем. Щовечора величезна кількість українців, росіян по всьому світу дивляться їх в ютюб. Формат народжений війною. Формат – феномен. Ніколи до, і мабуть, ніколи після не вдасться встановити такий рекорд переглядів онлайн – півмільйона одночасно. Поговорили про те, чому Арестовича ненавидять в кремлі та чи приїде працювати Фейгін в Київ.[7]

  •  

Я дуже прагнула ще вікна, платформи для спілкування з глядачами – і це став YouTube. Мені хотілося, щоб люди не сиділи в безповітряному просторі, щоб у людей було більше інформації. Мені, наприклад, було дуже важливо знати експертну думку, аналітичну думку, і мені цього бракувало. І я, орієнтуючись на свої потреби, зрозуміла, що людям це теж потрібно, що з ними треба говорити.Тому вирішила зробити свій канал і наситити його різними думками, цікавими людьми, які зараз роблять події, щоб якось підтримати наш моральний дух. Ми всі певним чином поламані після цих подій. Частина України вийшла з окупації, ще частина України обов’язково вийде, — а їм ще важче, бо для них ця агресія надовше. Дуже стараюся і цікаві розмови зробити, і цікавих професійних людей запросити. [8]

Про президенство

[ред.]
  •  

Я не розумію, чому публічна людина – телеведучий, актор, письменник, – якщо вона успішна, має кудись іти? Чому всі вважають, що це ніби сходини до якогось зросту? Ми на своєму місці, у нас теж є велика довіра людей. Я не розумію, чому, приміром, Опра Вінфрі має йти в Сенат або Конгрес? Вона робить свою справу на своєму місці. І вона робить величезний внесок в розвиток своєї держави. Я роблю внесок в розвиток своєї держави на своєму місці. І я вірю, що у мене є уміння, можливості для того, щоб досягнути певного прогресу в цьому. Тому давайте залишимо це на рівні жартів.[5]

Цитати про війну з рф

[ред.]
  •  

До речі, у моєї бабусі був усталений вираз, що вона повторювала. Мені казала це напуття: «Не вір кацапам і собакам». Бабуся з Сумської області, Кролевецький район, а там до кордону з росією дуже близько. Таке в неї було переконання.[5]

  •  

Найближчі 10 років мови не буде не те що про любов, взагалі про якесь співіснування. Навіть якщо ми, зціпивши зуби, після Перемоги будемо вести себе як сучасна інтелігента вихована нація, то вони не зможуть так швидко переродитися. Це нація, яка потребує або нагайки, або десятиліть роботи над собою. Тому нам доведеться з ними жити – з тими, які кричали мені в обличчя «как вы задолбали, сколько вас можно терпеть, мы воюем на своей земле…». Коли ти читаєш, що ось так вони думають, - це одне. А коли тобі кричать це в очі, запльовуючи слиною, - це інше. Просто скажені собаки... [5]

  •  

Треба було бути дуже сильною і фактично жити двома обличчями. Одне - перед дитиною, а друге – коли вже виключається світло і тобі хочеться аж в зуби щось взяти, щоб не скришилися від стискання. Тяжко було - не те слово! Звичайно, страшно за дитину, бігали у бомбосховище. [5]

  •  

Війна проявляє людей, як лакмусовий папірець: у когось оголила кращі якості, про когось ми дізналися, що він мерзотник, негідник і ворог. І дуже добре, що маски зірвані. Зате скільки нових гідних громадян дала ця війна країні![2]

Джерела

[ред.]

Примітки

[ред.]