Перейти до вмісту

Попович Мирослав Володимирович

Матеріал з Вікіцитат
(Перенаправлено з Мирослав Попович)
Попович Мирослав Володимирович
Стаття у Вікіпедії

Миросла́в Володи́мирович Попо́вич (1930—2018) — український філософ.

Цитати

[ред.]
  •  

Якщо я міг зробити і не зробив — мені нема прощення[1].

  •  

Українське суспільство в пошуку лівих ідеалів сьогодні часто звертається до церкви, адже лівий рух традиційно базується на євангельських заповідях[1].

  •  

Люстрація — це влада анкети, новоявлений сталінізм, це спосіб порушити принцип презумпції невинності[1].

  •  

Будь-яка війна — це завжди неправове вирішення конфлікту, це відмова від права[1].

  •  

Поки людина жива, ми не можемо про неї нічого сказати, бо сьогодні вона зробила один вчинок, а завтра – зовсім інший і перекреслила все те, що було раніше. Вся людська біографія — це сукупність вчинків. І сенс життя теж стосується усієї цієї сукупності вчинків, останнім з яких є відхід людини. Після смерті вже можна сказати: ця людина — … І перерахувати факти її біографії.[2]

  •  

Нинішня війна — війна принципів. Ми знаємо — і це правда, — що йде війна між Росією й Україною: вона не оголошена як війна, але ми всі знаємо, що вона собою являє. І до цього звелися всі суперечності, які існували, що дуже небезпечно: справа не в мові і навіть не в незалежності — не про це йде мова, а про те, що ми повинні побудувати суспільство з людським обличчям. […] Ми — продовжувачі справи ревізіоністів 1960-х років. Продовжувачі справи Сахарова, Солженіцина, Стуса.[3]

  •  

Зрозуміти можна лише тоді, коли співвідносиш з певним цілим. Скажімо, в квантовій механіці не можна керуватись поняттям причини. Не можна питати: чому електрон був у цій точці і попав звідти не сюди, а туди. Треба виходити з поняття ймовірності, і якщо ймовірність буде дорівнювати одиниці, то це — причина. Звикнути до того, що є речі, які не можна побачити (а значить, і уявити) — це крок до кращого розуміння світу[2].

  •  

Бувають цілі епохи, коли добро стає "заразним" (до речі, зло не може бути "заразним"). Мені здається, що ми живемо в таку епоху. Зараз є всі умови, щоб люди народжувались не лише біологічно, а й соціально, щоб вони мали на собі "печать божу". І саме це так вражає іноземців – вони собі уявити не можуть, щоб так боротись за європейські цінності[4].

  •  

У кожного з нас є щось таке, на що ми піти не можемо. Це те, що робить людину такою, яка вона є. Якщо дивитись на людину так, то вона не розсипається на сукупність вчинків – бо є щось, що тримає її.[2]

  •  

Людина — це не є те, що вона зробила. Добре з цього приводу сказав Шолом-Алейхем: «Людина — це те, чим вона може бути». А оце «може бути» — не покладеш на папір. Кажуть: історія не знає умовного способу. Неправда! Вся історія — це і є умовний спосіб. Кожну хвилину ми можемо бути тут або в іншому місці, можемо зробити щось таке або зовсім інше. Інакше не було б свободи прийняття рішення. І оскільки є можливість бути іншим, не таким, як сьогодні — людина відповідає за своє життя і вчинки її.[2]

  •  

Можна взяти собі за точки координат людську мерзоту, а можна вибрати гарне. Це не означає, що, вибравши хороше, будеш щось виправдовувати, — може, навпаки, станеш більш нетерпимим до людей, вимогливим до своїх близьких, — але це здорове невдоволення. Коли є позитивна точка відліку — добро, хороша людина, друг, – то все вибудовується від неї так, що не перевертається і не веде до катастрофи.[3]

  •  

Я людина вже немолода, і можу сказати: людина проходить багато народжень. І це цілком прозаїчна річ. Колись тебе струсане якесь явище, яке ти побачиш або в якому приймеш участь, — і ти зрозумієш, що жив неправильно. Цього боятись не треба, але це буває з усіма.[2]

Примітки

[ред.]