Перейти до вмісту

Лавренюк Ярослав Сергійович

Матеріал з Вікіцитат
Ярослав Лавренюк
Стаття у Вікіпедії

Ярослав Сергійович Лавренюк (нар. 1 листопада 2007) — український скелетоніст. Призер зимових юнацьких Олімпійських ігор 2024 року.

Цитати[ред.]

  •  

Багато хто може подумати, що у нас простий вид спорту. І це ніби доволі логічні висновки, бо люди зазвичай бачать лише наш розгін і їзду. Але «за кадром» залишається керування, помилки, падіння тощо.
Дуже багато факторів допомагають їхати швидше. Насамперед, звісно, важливу роль відіграє екіпірування: костюм, шиповки, скелетон, ковзани. На кожен трек треба підбирати інші ковзани і полірування. На одному вони будуть мчати дуже швидко, на іншому – повільно[1]

  •  

Вперше у моїй кар’єрі було настільки холодно. Але нічого, впоралися. Під враженням від цих температур були всі. Пробували себе зігрівати. Наприклад під костюм, який є дуже тонким і обтислим для аеродинаміки, одягали термобілизну. Більше, на жаль, нічого не вдавалося туди помістити. Під шоломом дуже сильно задувало до горла на швидкості, тож ми одягали балаклави. На жаль, на змагання Міжнародна федерація заборонила балаклави. Було трохи складно: вітер на швидкості понад 125 км/год дме в горло при температурі мінус 20. Але це не завадило проїхати швидко і вдало[1]. — Про змагання на юнацькому чемпіонаті світу в Ліллехаммері (2024)

  •  

Влітку нашою Федерацією скелетону і бобслею в Україні проводили благодійні тренування на окупованих територіях. Наприклад, в Чернігові на розбомбленому стадіоні. Там були я, Влад і Михайло Гераскевичі. Ми дали їм покататися, розповіли деталі. Багато з тих дітей почалися займатися нашим спортом і з дуже великою віддачею. У нас є вихованці з Чернігова, Києва, Бородянки. Серед них діти, в яких росія забрала будинок чи когось зі знайомих – вони у своєму юному віці навчитися розрізняти на слух тип бомб чи ракет, які літають над їхніми головами в небі. Тому дуже важливо надати їм можливість займатися спортом, який є для них, по суті, психологічним відновленням, а також фізичним оздоровленням та зміцненням[1].

  •  

Керування – це взагалі дуже цікаво. Його ніхто не бачить, бо ми лежимо на животі, а пілотуємо за допомогою плечей і колін, також це робиться навхрест. Іноді можеш допомагати собі головою – відхиляєш її і завдяки аеродинаміці долаєш віражі.
У великих федераціях є можливість продуватися в аеротрубах, де продуваються нові Мерседеси чи Макларени. Це роблять, щоб визначити оптимальну позицію, яка буде найшвидшою. І це може допомогти виграти частки секунди, які можуть бути вирішальними у нашому спорті. У нас, на жаль, таких можливостей немає. Та, попри це, демонструємо хороші результати[1].

  •  

У нас доволі специфічний вид спорту, адже треки розташовані на різних континентах і кліматичних зонах. Наприклад в Сігулді трек розташований на висоті 100 метрів над рівнем моря. Одного дня ти маєш виступити там, а наступного полетіти у швейцарський Санкт-Моріц, де трек розташований на висоті 1800 метрів над рівнем моря.
У Південній Кореї, звісно, акліматизація триває довго. Є джетлаг, коли тобі переміщуються день і ніч. Також доволі складним є переліт: м’язи втомлюються, забиваються[1].

  •  

У спорті я змалку – батько привів на айкідо, коли мені було 4 роки. Але згодом захотів змінити вид спорту і розглядав різні варіанти. Одного дня тато просто запитав, чи не хочу я займатися скелетоном. У Facebook знайшли сторінку Федерації скелетону і бобслею України – вони якраз виставили оголошення про набір.
Потім поїхали в Київ у легкоатлетичний манеж, де я вперше зустрівся з Михайлом Гераскевичем, президентом федерації. Він провів мені основні тести: моєї швидкості, стрибків, розумових здібностей. Були різні запитання і математичні приклади. Тренер нам любить часом давати розв’язувати задачі й приклади, оскільки в скелетоні важливо, щоб атлет був розумним і знав, що робить[1].

Примітки[ред.]